Дені Дідро - Жак фаталіст і його пан

Хлібороб нічогісінько не розумів з того, що відбувавалося.

— Я бачу, панове, — звернувся він до них, — що цей кінь належав колись вам; але не менше законно посідаю його й я: я його купив на останньому ярмарку. Якби ви захотіли відкупити його в мене за дві третини ціни, яку заплатив я, ви зробили б мені велику послугу, бо я з ним не можу нічого вдіяти. Коли треба його вивести з стайні, він уже, як чорт, а хочеш запрягти — ще гірше; вийшовши ж на поле, він лягає і радше дасть забити себе на смерть, ніж ступить один крок у борозні чи дозволить покласти на спину один мішок. Зробіть мені ласку, панове, й допоможіть позбутися цієї клятої худоби. Він гарний, але ні на що не годиться, крім басувати під вершником, а мені це ні до чого...

Йому запропонували помінятися на одного з двох коней, котрий йому до вподоби; він погодився, і наші подорожні повільним кроком повернулися на те місце, де відпочивали. І звідти вони побачили з задоволенням, як той кінь, що його вони відступили хліборобові, без опору прийняв своє нове призначення.

Жак: Що скажете на це пане?

Пан: Скажу те, що, як Божий день, ясне: тебе надхнено. Хто це зробив: Бог чи нечистий? Я не знаю. Жаку, мій дорогий друже, я боюся, що в тебе вселився диявол.

Жак: А чому диявол?

Пан: Тому що ти твориш чуда і маєш дуже підозрілі погляди.

Жак: А що має бути спільного між поглядами, яких людина тримається, і чудами, які вона творить?

Пан: Я бачу, що ти не читав дома Лятаста.*

Жак: Що ж каже той дом Лятаст, якого я не читав?

Пан: Він каже, що чуда може творити як Бог, так само й диявол.

Жак: А як він розрізняє Богові чуда від чуд диявола?

Пан: Залежно від доктрини: коли доктрина добра — чудо від Бога, коли вона погана — чудо від диявола.

Жак (тут він почав свистати, потім додав): А хто може навчити мене, бідного невігласа, як упізнавати, чи чудотворцева доктрина добра, чи погана? Годі, пане, сідаймо по конях. Чи для вас має значення, хто вам допоміг знайти свого коня, Бог чи Велзевул? Від того він гірше чи ліпше йтиме?

Пан: Ні. Тим часом, Жаку, коли ти одержимий...

Жак: Є на це якийсь лік?

Пан: Лік! Єдиний лік до вигнання бісів... посадити тебе на свячену воду, без жодного іншого пиття.

Жак: Мене, пане, на воду! Жака на свячену воду! Я волію, щоб у моєму тілі лишилося тисяча леґіонів чортів, ніж випити краплю води, свяченої чи ні. Хіба ви й досі не помітили, що я гідрофоб?...

•••

— Ха! Гідрофоб! Жак сказав — гідрофоб?..

Ні, читатчу, ні; каюся: це не його слово. Але як ти такий суворий критик, спробуй знайти бодай одну сцену з комедії чи трагедії, бодай один діялог, хоч і як був би він добре зроблений, щоб там обійшлося без слів автора, вкладених в уста його персонажа. Жак сказав: «Пане, хіба ви й досі не помітили, що з одного вигляду води я шалію?.. » Ну й що? Сказавши інакше, ніж він, я висловився не так точно, зате стисліше.

Вони сіли на коней, і Жак сказав своєму панові:

— Ви дійшли в розповіді про своє кохання до того місця, коли ви, зазнавши щастя двічі, здається, готувалися бути щасливим утретє.

Пан: Коли раптом двері від коридору відчинилися. У кімнату з галасом увалився натовп людей; я побачив світло, почув голоси чоловіків і жінок, що галасували всі разом. Хтось ривком відкрив запони, і я побачив батька, матір, тіток, кузенів і кузин, ще й комісара, який урочисто заспокоював їх:

— Без галасу, мої панове й дами: ми його спіймали на гарячому. Пан порядна людина і сам бачить, що є лише один вихід зарадити лихові; і він погодиться ліпше зробити це добровільно, ніж під примусом закону...

На кожному слові йому перебивали батько й мати, закидаючи мене докорами; тітки й кузини, що зверталися з не дуже делікатними словами вже до Аґати, що завинула собі голову ковдрою. Я був приголомшений і не знав, що сказати. Комісар, промовляв іронічно, звертаючися до мене:

— Пане, припускаю, що вам тут дуже добре, але мушу вас просити, щоб ви були ласкаві підвестися з ліжка й одягнутися...

Я так і зробив, але убрався вже в свій одяг, який хтось поклав, замість кавалерового. Підсунули стіл, і комісар почав допит. Тим часом аж четверо тримали матір за руки, щоб вона не забила на смерть свою дочку, а батько умовляв її:

— Спокійно, жінко, спокійно; можеш забити свою дочку, але не відвернеш того, що сталося. Усе вийде на добре...

Інші розмістилися по стільцях, і їх обличчя висловлювали різні почуття: біль, огиду, обурення. Батько, по павзі знов угрущаючи свою жінку, говорив до неї: