Пан: Я сподіваюся, що ти змилуєшся надо мною щодо решти.
Жак: Ні, ні, пане, ви почуєте решту... Гадаєте, що ви могли безкарно намалювати мені портрет його матері на чотири лікті довжиною?
Пан: Жаку, я тебе зіпсував...
Жак: Тим гірше для вас.
Пан: Тобі у печінках сидить довгий і нудний портрет удови; але ти, я гадаю, добре відплатив мені за нудний портрет довгою й нудною історією примх її сина.
Жак: Якщо ви в цьому переконані, тоді продовжуйте історію його батька. Але жодного портрета більше, мій пане, бо я смертельно ненавиджу портрети.
Пан: Але скажи, за що ти так ненавидиш портрети?
Жак: За те, що вони так мало подібні на оригінал, що як трапиться потім зустрітися з цим остаіннім, його ніколи не впізнаєш. Оповідайте мені факти, точно переказуйте слова, і я відразу побачу, з якою людиною маю справу. Одне слово, один жест часом дозволяє мені зрозуміти багато більше, ніж пащекування цілого міста.
Пан: Якось Деґлян...
Жак: Коли ви виходите з дому, я деколи заходжу до вашої бібліотеки, беру книжку, і звичайно трапляється так, що це історичний твір.
Пан: Якось Деґлян...
Жак: Я, водячи пальцем по рядках, перечитую всі портрети.
Пан: Якось Деґлян...
Жак: Пробачте, мій пане, машина була заведена, і треба було, щоб вона відкрутилася до кінця.
Пан: Вона вже відкрутилася?
Жак: Уже.
Пан: Одного дня Деґлян запросив на обід чарівну вдову з кількома шляхтичами з околиці. Деґлянове панування доходило свого кінця; і серед його гостей був той, до якого почала схилятися її прихильність. Вони були при столі, і Деґлян і його суперник сиділи один побіч другого, навпроти чарівної вдови. Деґлян приклав весь свій хист, щоб пожвавити розмову; він звертався до вдови з найвишуканішими словами; але вона не звертала на нього уваги й нічого не чула, зупинивши свій погляд на його суперникові. Деґлян тримав у руці свіже яйце; якимось конвульсивним рухом, спричиненим ревністю, він стиснув яйце пальцями, і воно, виприснувши з шкаралущі, опинилося на обличчі його сусіди. Цей останній зробив рух рукою, але Деґлян схопив руку за зап'ястя й зупинив її, сказавши сусіді на вухо: «Пане, вважаймо, що я дістав його...» Запала глибока тиша; чарівній вдові зробилося недобре. Обід був похмурий і короткий. Вставши з-за столу, вона попросила Деґляна і його суперника до окремої кімнати; вона зробила все, що може зробити в належній формі жінка, щоб їх помирити; вона благала, плакала, мліла, і то мліла справді, а не про людське око; вона стискала руки Деґляна і повертала повні сліз очі до іншого. Цьому казала: «Ви ж мене любите!..» А тому: «Ви ж мене любили!..» А знову обом: «Ви хочете погубити мене, хочете виставити мене на посміх, зробити об'єктом ненависти й зневаги на всю округу! Незалежно від того, котрий з вас відбере життя своєму ворогові, я ніколи не захочу йото бачити, він не зможе бути ні моїм другом, ні коханцем; я покладу на нього гнів до кінця мого життя...» Потім вона знову зомліла і, прийшовши до тями, сказала: «Безсердечні істоти, витягніть свої шпаги й прохроміть мені груди; коли при останньому подихові я побачу, що ви обніметеся, я помру без нарікань...» Деґлян і його суперник стояли непорушно або допомагали їй, і деколи мимоволі з очей їм падала сльоза. Але прийшов час розійтися, і чарівну вдову, ні живу, ні мертву, відвезли додому.
Жак: От бачите, пане, пощо мені був портрет тієї жінки, який ви мені малювали? Тепер я знав би вже й без нього все, що ви тоді сказали.
Пан: Наступного дня Деґлян з'явився з візитою до чарівної зрадниці і там зустрівся з своїм суперником. Хто з них був більше здивований? Обоє, він і вона, коли побачили Деґляна, права щока якого була вкрита великою круглою латкою чорного плястра.
— Що це таке? — спитала його вдова.
Деґлян: Нічого.
Його суперник: Маленька пухлина?
Деґлян: Побуде й минеться.
По короткій розмові Деґлян вийшов і, виходячи, дав своєму суперникові знак, цілком для того зрозумілий. Цей вийшов слідом. Вони пішли, той по один бік вулиці, а той по другий, і зустрілися за садом чарівної вдови, стали на поєдинок, і суперник Деґляна ліг на тому місці, важко, але не смертельно поранений. Тим часом як його понесли додому, Деґлян повернувся до вдови, посидів у неї, обговоривши з нею ще раз учорашню пригоду. Вона запитала в нього, що могла б означати ця величезна й дивовижна прикраса, що вкриває йому щоку. Він підвівся, подивився в дзеркало й відповів їй: «Справді, як і на мене, то вона виглядає дещо великою...» Потім попросив у неї ножиць, відклеїв свій круглий плястер, обрізав його колом па один чи два пальці, приклеїв на щоку знову й запитав:
Читать дальше