Дені Дідро - Жак фаталіст і його пан

Пан (здвигнувши плечима): У Деґляна по сусідству жила чарівна вдова, яка мала багато якостей, спільних з знаменитою куртизанкою минулого століття.* Мудра розумом і легковажна темпераментом, вона на другий день впадала в розпач від дурниць, поповнених попереднього дня, так і проживши все своє життя борсаючися між утіхами й каяттями, при чому звичка до каяття не змогла подолати смаку до втіхи. Я бачив її в останні хвилини життя; вона казала, що врешті тепер надходить час позбутися їй двох небезпечних ворогів. Її чоловік, поблажливий до окремих її витівок, які мав підстави їй закидати, співчував їй за життя й довго не міг забути її по смерті. Він запевняв, що було б так само дивно намагатися перешкодити їй любити, як і намагатися перешкодити їй пити. Він пробачав їй багато перемог у любовних справах, шануючи її тонкий смак у виборі партнерів. Вона ніколи не відповідала на залицяння дурнів чи людей поганої вдачі: її прихильність означала завжди винагороду за талант або за чесність. Сказати, що хтось є чи був її коханцем, було б рівнозначне з запевненням, що це заслужена людина. Знавши свою легковажність, вона ніколи не клялася в вірності.

— Я дала тільки одну невірну клятву в житті, — говорила вона, — і це було першого разу.

Коли ж траплялося, що хтось втрачав почуття прихильности, яке почував до неї, чи вона втрачала почуття прихильности, яким спалахувала до когось, вони завжди розходилися друзями. Ніколи не було такого разючого прикладу сполучення чесности характеру з легковажністю поведінки. Не можна було казати, що вона була людиною доброго звичаю, і одночасно трудно було знайти істоту, більш чесну. Її душ-пастир не часто бачив її в церкві, але завжди мав до послуг її гаманець, відкритий для допомоги бідним. Вона любила казати жартома, що релігія й закони — це дві милиці, які не можна відбирати від людей, що стоять не кріпко на ногах. Жінки, що боялися бачити своїх чоловіків у її товаристві, охоче бажали її товариства для своїх дітей.

Жак (сказавши сам собі крізь зуби: «Я ще тобі віддячу за цей клятий портрет», додав): Ви до безтями були закохані в цю жінку?

Пан: Напевно таке зо мною сталося б, але мене випередив Деґлян. Деґлян закохався в неї...

Жак: Пане, чи історія його плястра і його любовних пригод так тісно пов'язані між собою, що їх не можна відокремити одну від одної?

Пан: Їх можна відокремити. Плястер — це лише окремий епізод, а вся історія є докладним описом усього, що сталося під час їх кохання.

Жак: І сталося багато всячини?

Пан: Багато.

Жак: У такому випадкові, як ви будете оповідати про них так само докладно, як малювали портрет героїні, ми не рушимо звідси до Зеленої неділі, і буде по всьому з історією вашого й мого кохання.

Пан: Отакої, Жаку, сам же ти мене збив на цю бічну стежку... Може, ти бачив у Деґляна малого хлопця?

Жак: Злого, затятого, безсоромного і хирлявого? Так, я його бачив.

Пан: Це нешлюбний син Деґляна й чарівної вдови.

Жак: З цією дитиною він матиме багато клопоту. Це єдина дитина, що є достатньою підставою на те, щоб з нього вийшов негідник. Він знає, що буде багатий: ще одна підстава, щоб бути негідником.

Пан: А що він хирлявий, його нічому не вчать, з ним панькаються, ні в чому йому не відмовляють. Це третя достатня підстава, щоб з нього вийшов негідник.

Жак: Якось уночі він зчинив несвітський галас. Сполошився весь дім; збіглися до нього. А він зажадав, щоб збудили його батька.

— Батько спить.

— Байдуже; я хочу, щоб його збудили, я так хочу, я так хочу...

— Він хворий.

— Мені байдуже; я так хочу, щоб його збудили, я так хочу, я так хочу...

Збудили Деґляна; він накинув на себе шляфрок і пішов до малого.

— Ну що ж, мій маленький, я прийшов..Чого ти хочеш?

— Я хочу, щоб вони прийшли сюди.

— Хто?

— Усі, що живуть у замку.

Скликали всіх: панів, слуг, гостей, дармоїдів, Жанну, Денізу, мене з моїм хворим коліном — усіх, за винятком старої немічної ключарки, якій зі співчуття дозволили доживати віку в малій хатині, що стоїть на віддалі якого чверть льє від замка. Він зажадав, щоб покликали й її.

— Але, дитино, тепер глупа ніч.

— Я так хочу, я так хочу.

— Ти ж знаєш, як далеко вона живе.

— Я так хочу, я так хочу.

— Що вона стара і їй важко ходити.

— Я так хочу, я так хочу.

Мусіли притягнути бідну ключарку; довелося її нести, бо вона не здолала б пришкандибати. Коли ми всі зібралися, він зажадав, щоб його підвели й одягнули. Його підвели з ліжка й одягнули. Тоді він зажадав, щоб усі ми перейшли до великого сальону, а його посадили у великому батьковому фотелі посередині. Зробили, як він бажав. Тоді йому захотілося, щоб ми побралися за руки й танцювали колом навколо нього, і всі ми, взявшися за руки, пішли колом. Але найнеймовірніше було далі...