Дені Дідро - Жак фаталіст і його пан

Пан: Мій гнів поволі улігся. Я обняв кавалера; він повернувся знову на своє місце, сперся ліктями на стіл і закрив очі стисненими кулаками, не насмілюючися глянути мені в очі.

Жак: Він був глибоко засмучений, і ви, в доброті своїй, потішали його?.. (Жак свиснув ще раз).

Пан: Найкращий вихід з становища, як мені здавалося, був у тому, щоб обернути справу на жарт. І на кожне моє веселе слово кавалер відповідав:

— Нема в світі другої такої людини, як ти; ти неповторний; ти у сто разів ліпший від мене. Я сумніваюся, чи в мене вистачило б шляхетности або й сили волі пробачити тобі таку образу, а ти жартуєш, це щось безприкладне. Мій друже, що я міг би зробити таке, щоб загладити свою провину?.. Ах, ні, ні! Таке ніколи не можна забути! Ніколи, ніколи я не зможу забути ні свого злочину, ні твоєї сердечности. Це два рубці, що закарбувалися глибоко тут. Один з них я згадуватиму, щоб зневажати себе, другий — щоб захоплюватися тобою і подвоїти мою приязнь до тебе.

— Годі бо, кавалере, забудьмо про це, ти перебільшуєш як стосовно себе, так і щодо мене. Випиймо за твоє здоров'я. А то за моє, кавалере, коли не хочеш, щоб ми пили за твоє...

Кавалер поволі заспокоївся. Він оповідав мені всі подробиці своєї зради, обкладаючи себе найобразливішими епітетами, ганьбив на чім світ стоїть і дочку, і матір, і батька, й тіток, і всю родину, яка, за його словами, була зборищем потвор, не гідних мене, але таких, як він сам. Це його власні слова.

Жак: Через це я й раджу всім жінкам ніколи не пускати в ліжко таких, що впиваються. І вашого кавалера я зневажаю стільки ж за невміння тримати язик за зубами у любовних справах, як і за зрадливість у дружбі. Але, до дідька, йому ж вистачало... лише бути порядною людиною і відразу сказати вам... Ні, пане, вважайте, що я наполягаю на тому, що він негідник, безнадійний негідник. Я ще не знаю, як це скінчиться, але боюся, що він, розкриваючи обман, обдурить вас ще раз. Звільніть мене, звільніть якнайшвидше себе самого від цього заїзду й від товариства того чоловіка...

Тут Жак вхопився за свою баклагу, забувши, що в ній нема ні зілля, ні вина. Його пан засміявся, а Жак закашлявся на добру чверть години без упину. Його пан дістав годинник та табатирку і вів далі свою історію, яку на твоє бажання, читачу, я можу перервати; бодай тільки для того, щоб розгнівати Жака, довівши йому, що він помиляється, коли думає, що там, угорі, записане, ніби хтось має лише йому перебивати розповідь, але ніколи й ніхто не перебиватиме його панові.

Пан (до кавалера): Після того, що ти мені тут розповів, я сподіваюся, ти вже не підеш до них.

— Я! Щоб я пішов до них?.. Одне лише доводить мене до розпачу: розірвати з ними, належно не помістившися. Вони зрадили, водили за носа, виставили на глум і обібрали чесного чоловіка; вони насміялися з пристрасти й слабости іншого чесного чоловіка, — бо я насмілююся ще вважати себе таким, — щоб поставити його в таке жахливе становище; вони посіяли ненависть між двома друзями, яка могла дійти до того, що вони могли знищити один одного. Бо признайся, дорогий мій: якби ти постеріг мою негідну поведінку, ти теж... можливо, поклав би такий гнів...

— Ні, справа не зайшла б аж так далеко. Чому й заради чого? З-за хибного кроку, від якого ніхто не може бути гарантований? Хто вона, моя жінка? А якби й так? Моя дочка? Ні, якась нікчемна хвойда; і ти можеш припускати, щоб з-за нікчемної хвойди... Годі, мій друже, забудьмо про це, ліпше випиймо. Аґата молода, жвава, біленька, повна, пухка. У неї ж туге тіло? І ніжна шкіра?.Чиста насолода бавитися з нею, і я уявляю собі, що в її обіймах ти був такий щасливий, що не мав часу думати про своїх друзів.

— Певне, що чар молодої дівчини й насолода посідати її можуть зменшувати «провину, бо якби не це, не було б на всьому світі злочинця, більшого від мене.

— Ах так, кавалере, тоді повернімося назад: я унедійснюю своє примирення з тобою і готовий буду забути твою зраду лише при одній умові.

— Говори, мій друже, наказуй, вимагай; кинутися мені через вікно, повіситися, втопитися, загнати оцей ніж у груди?..

І в ту ж мить кавалер схопив ніж, що лежав на столі, розстебнув ковнір, одгорнув сорочку і з божевільно застиглими очима приставив правою рукою ніж сторч до грудей при лівій ключиці, ніби лише тільки й чекаючи на моє слово, щоб за античним зразком відправити себе на той світ.

— Не про це зовсім ідеться, кавалере, кинь геть той огидний ніж.

— Ні, не кину його, бо на ліпше не заслужив; дай лише знак!