Дені Дідро - Жак фаталіст і його пан

Пан: Я дотримав слова й припинив свої відвідини.

Жак: Bravo, bravo, mio саго maestro!*

Пан: Так проминуло два тижні, протягом яких я не чув би жодного слова про них, якби не те, що кавалер сумлінно оповідав мені про враження, яке справила моя відсутність у домі тієї родини, та й підбадьорював мене твердо триматися далі.

— Вони починають дивуватися, — казав він мені, — обмінюються багатозначними поглядами, починають говорити, питаючи себе про причину, яка могла викликати невдоволення з твого боку. Паннунця ж тримається з гонором; вона говорить з удаваною байдужістю, через яку чути, що вона до болю вражена: «Щось не видно того пана; складається враження, ніби він не хоче нас бачити; щасти Боже, це його справа...» Потім робить одну піруету, щось мугикає чи йде до вікна, а повертається — і в неї червоні очі. Тут уже всі бачать, що вона плакала.

— Що вона плакала!

— Врешті вона сідає, бере в руки роботу, ніби хоче працювати, але робота валиться їй з рук. Заходить розмова — вона мовчить; пробують її розважити, а вона гнівається; пропонують їй розвагу, прогулянку, виставу: вона погоджується, і коли вже все готове, раптом їй захочеться чогось іншого, чого знову за мить перехочеться... Отакої, я бачу, що ти вже й зажурився! Більше не скажу тобі ні слова.

— Але, кавалере, ви гадаєте все ж, що якби я знову повернувся до них...

— Я гадаю, що ти був би дурнем. Треба міцно триматися, треба мати мужність. Якби ти повернувся, не бувши запрошений ними, ти загинув би. Цих людців треба провчити.

— А що як вони мене не запросять?

— Вони тебе запросять.

— А що як запрошення треба занадто довго чекати?

— Вони не вагаються з запрошенням. Чорта куцого! Такого чоловіка, як ти, не так легко замінити іншим. Якби ти надумав повернутися сам, вони почали б коверзувати і змусіли б дорого заплатити за твій вибрик, накинули б тобі свою волю, як хотіли зробити вже й раніше; і ти мусів би покоритися, стати перед ними на коліна. Хочеш бути паном чи рабом, і то рабом, з яким не панькатимуться? Вибирай сам. Щиро тобі сказавши, твій вчинок був дещо легковажний, так не роблять люди, справді закохані; але що сталося, те сталося, і як є можливість вийти з становища без шкоди для себе, не треба нею легковажити.

— Вона плакала!

— Ну й що ж! Вона плакала. Добре ще, що вона плаче, а не ти.

— Але як мене не покличуть?

— Кажу тобі, що покличуть. Коли я приходжу до них, я про тебе й не згадую, наче б тебе й на світі не було. Вони підходять з одного й другого боку, а я ніби не помічаю. Нарешті, питають мене, чи я тебе бачив. Я відповідаю з байдужим виглядом раз — так, раз — ні. Потім розмова переходить на іншу тему, але скоро знову повертається до твого зникнення. Починає звичайно батько, мати, тітка або й Аґата, і вже з першого слова мовиться: «Після того, що ми так уважно до нього ставилися! Після того хвилювання, яке охопило всіх нас при його останній пригоді! Після такого дружнього почуття, яке моя небога виявила до нього! Після такої ввічливости, з якою я до нього ставилася! Після стількох виявів щирости й відданости, які він сам нам засвідчував!.. Після всього цього вірте людям... пускайте їх до хати!.. Майте довір'я до друзів!»

— А що ж Аґата?

— Кажу тобі, вся родина зовсім розгубилася.

— Але Аґата?

— Аґата відводить мене набік і питає: «Кавалере, чи ви бодай трохи розумієте вашого друга? Скільки разів ви запевняли, що він мене любить; звичайно, ви вірили в те, що казали; та чому б і не вірити, коли я, сама я вірила...» Потім вона змовкає, голос відмовляє їй послуху, а в очах сльози... Гай-гай, я бачу, що й з твоїми очима те саме! Тепер уже не скажу тобі й слова, це остаточно. Я бачу, чого ти хочеш, але нічого не вийде, абсолютно нічого. Тому що ти втяв дурницю, ні з того, ні з цього переставши до них ходити, я не хочу, щоб ти зробив другу, ще гіршу, кинувшися їм на шию. Треба використати цей випадок так, щоб твої взаємини з Аґатою повернулися на багато краще; треба їй показати, що вона не може тримати тебе на налигачі і що вона може тебе й зовсім утратити, коли не змінить свого ставлення на краще. Ще чого бракувало, щоб ти, стільки для неї зробивши, цілував їй ручки? Але слухай, кавалере, ось моя рука, ми ж щирі друзі, і ти можеш говорити зо мною зовсім одверто: справді, ти так нічого й не добився від неї?

— Ні.

— Ти брешеш, удаєш з себе делікатного.

— Може, я й удавав би, якби була потреба; але присягаюся тобі, я не такий щасливий, щоб у цьому випадкові тобі брехати.