Дені Дідро - Жак фаталіст і його пан

— Це мені незрозуміле, бож, зрештою, ти не такий уже недотепа. Як! Щоб вона ні на одну мить не виявила слабости до тебе?

— Ні.

— Могло статися так, що ти цього не помітив і втратив слушну нагоду. Боюся, що ти щось проґавив. Звичайно, з такими чесними, делікатними й ніжними людьми, як ти, воно так і буває.

— Але ти, кавалере, — питаю його, — чого ти шукаєш коло неї?

— Нічого.

— Ти не мав щодо неї жодних намірів?

— Пробач мені, з ласки твоєї, мав, і то досить довго; але прийшов ти, побачив і переміг. Я зауважив, що вона тільки те й робить, що на тебе дивиться, а на мене не звертає жодної уваги; я зрозумів і зробив для себе висновки. Ми лишилися добрими друзями; вона ділиться зо мною своїми маленькими таємницями, часом слухає моїх порад; і за браком кращого я погодився на підрядну ролю, на яку ти мене зіпхнув.

Жак: Пане, дозвольте вам сказати дві речі: перше те, що я ніколи не міг оповідати свою історію без того, щоб чи то нечистий, чи будь-хто інший не перебивав мені, а вам іде, як по-писаному. Так воно є в житті: один біжить по будяках і не поколеться, а другий пильно дивиться, куди стати ногою, і потрапить на колючку на чистій дорозі, так що прийде додому весь подряпаний.

Пан: Далебі ти забув свою примовку, і великий сувій, і про написане там, угорі?

Жак: Друга річ та, що я наполягаю на переконанні, що ваш кавалер Сент-Уен великий ошуканець. Поділивши ваші гроші з лихварями Лебреном, Мервалем, Матьє Фуржо чи Фуржо Матьє, Брідуа, він хоче накинути вам свою коханку, обкрутити вас з нею за підписом нотаря й благословенням священика, щоб потім ділити з вами вашу жінку... О, моє горло!..

Пан: Чи ти усвідомлюєш, що ти щойно зробив? Річ гидку й нахабну.

Жак: Що ж, на таке я здібний.

Пан: Ти нарікаєш, що тобі перебивають, і сам перебиваєш іншим.

Жак: Це наслідок поганого прикладу, який ви мені подаєте. Мати хоче крутити чоловікам голови, а від доньки вимагає порядности; батько хоче бути марнотратом, а від сина вимагає ощадности; пан хоче...

— Перебивати своєму слузі, перебивати, скільки йому захочеться, але не хоче, щоб слуга перебивав йому.

•••

Чи ти не боїшся, читачу, що станеш тут наново свідком такої самої сцени, яка відбулася в заїзді, коли один кричав: «Ти підеш униз»; а другий: «Я не піду»? Що мені заважає змусити тебе послухати вигуки: «Я перебиватиму». — «Ти не перебиватимеш»? Зовсім же певне, що вистачає мені лише трохи під'юдити Жака або його пана, і спалахне сварка; а вже як вона почнеться, хто знає, чим вона скінчиться? Але в дійсності вийшло так, що Жак скромно відповів своєму панові:

— Мій пане, я вам не перебиваю, лише з вашого дозволу розмовляю з вами.

Пан: Хай буде й так; але це ще не все.

Жак: А яку ж ще непристойність я міг собі дозволити?

Пан: Ти забігаєш оповідачеві наперед і позбавляєш його приємности приголомшити тебе несподіванкою; і вийшло так, що своєю підкресленою кмітливістю, яка була тут зовсім не до речі, ти відгадав те, що він мав тобі сказати, і йому не лишається іншого, як замовкнути; і я мовчу.

Жак: Ах, мій пане!

Пан: Хай будуть прокляті люди, що мають розум!

Жак: Згода, алеж ви не будете такі жорстокі...

Пан: Погодься принаймні, що ти цього заслуговуєш.

Жак: Згоден. Але попри це все ви подивитеся на годинник, щоб знати, котра година, візьмете понюшку табаки, ваше роздратування уляжеться, і ви будете продовжувати свою історію.

Пан: Цей шалапут витіває зо мною, що йому захочеться...

Кілька днів по цій розмові з кавалером він прийшов знову до мене; у нього був вигляд переможця.

— А що, друже, — сказав він мені, — може, ти й наступного разу будеш сумніватися у правильності моїх передбачень? Я ж тобі виразно сказав, що сила по нашому боці: ось тобі лист від милої, так, лист, лист від неї...

Лист був дуже ніжний, сповнений закидами, наріканнями й іншим подібним; і я знову почав учащати до їхнього дому.

Читачу, ти зупинився й не читаєш далі. Що тобі? Ага, здається, я тебе розумію: ти хотів би почитати цей лист. Пані Ріккобоні* не завагалася б показати його тобі. Я переконаний, що ти шкодуєш і за тим листом, який пані де Ляпоммре продиктувала тим двом побожним. Хоч той лист було багато важче написати, ніж Аґатин, і хоч я зовсім не схильний перебільшувати можливості свого таланту, я все таки якось упорався б з ним; але лист не був би оригінальний. Вийшло б те саме, що з пишною промовою Тіта Лівія в його «Історії Риму»* чи кардинала Бентівольйо в його «Фляндрських війнах».* Їх читають з приємністю, але вони руйнують ілюзію. Історик, який приписує своїм персонажам промови, яких вони не виголошували, може з таким самим успіхом приписувати їм вчинки, яких вони не робили. Тому я прошу тебе не наполягати на цих двох листах і читати далі.