Гаразд, читачу, ти вже маєш досить пана, а що його слуга не думає повернутися до тебе, може, відвідаємо його ми? Бідний Жак! Тим часом, як ми про нього говоримо, він скричав у розпачі: «Таки воно було написано там, угорі, щоб того самого дня мене потрактували як розбійника з великої дороги, ледве не запроторивши до в'язниці, і обвинуватили в тому, що спокусив дівчину!»
Наближаючися повільним кроком до замку, ні... до місця останньої ночівлі, він спіткався з мандрівним крамарем, яких звичайно називають ґалянтерійниками. Той заволав до Жака:
— Пане лицарю, підв'язки, паски, ланцюжки до годинників, табатирки найновішого фасону, персні, брелоки до годинників і годинник, гарний золотий годинник, цизельований, на дві закривки, як новий...
Жак йому відповів:
— Одного годинника я шукаю, але не твого, — і продовжив свою путь, усе тим таки повільним кроком. Їдучи далі, він наче б прочитав написане там, угорі, що годинник, який пропонував йому цей чоловік, і був годинником його пана. Він повернув назад і сказав крамареві:
— Друже, покажи свій годинник у золотій оправі, мені щось так здається, що він мені сподобається.
— Як на мене, — відповів крамар, — я й не здивувався б; він гарний, дуже гарний, від Жюльєна Леруа.* Я щойно його дістав; за шматок хліба; я й продам його дешево. Мені хай мала, аби жива копійка. Тільки ж погані для нас часи настали: годі й думати, щоб за наступні три місяці мені трапилася ще одна така добра оказія. Як я бачу, ви порядна людина, і мені хотілося б, щоб скористалися з цієї нагоди ви, а не хто інший...
Кажучи так, крамар звалив свою скриньку на землю, відкрив її й витягнув годинник, який Жак відразу й пізнав, не здивувавшися, бо, ніколи не поспішаючи, він рідко й дивувався. Він уважно оглянув годинник: «Так. — подумав сам собі, — це він». І, звертаючись до крамаря:
— Правда твоя, він гарний, дуже гарний, а що він добрий, я вже знаю...
Потім, кладучи годинник до кишеньки, він сказав крамареві:
— Велике спасибі, друже!
— Як то, за велике спасибі?
— Так, це годинник мого пана.
— Я зовсмі не знаю вашого пана, це мій годинник, я за нього дорого заплатив...
І, схопивши Жака за барки, хотів відняти йому годинник. Жак наблизився до свого коня, дістав один з пістолів і, приставивши його крамареві до грудей, сказав:
— Відступися, бо ляжеш трупом.
Переляканий крамар пустив нашого Жака, і той, умостившися на коня, повільно рушив до міста, сказавши собі: «Годинник уже є, пошукаємо ще нашого гаманця», Ґалянтерійник, на швидку руч зачинивши свою скриньку, звалив її на плечі і з криком послідував за Жаком:
— Рятуйте, ограбували, мене ограбували, убивця!..
Було це в жнива, поле рясніло женцями. Усі вони кинули свої серпи, згромадилися навколо цьото чоловіка і почали його питати, де злодій, де вбивця.
— Он він, он він там.
— Що? Отой вершник, що повільним кроком прямує до міської брами?
— Так, він.
— Ідіть геть, ви збожеволіли, хіба злодій їхатиме так повільно.
Люди не знали з дива, що робити: цей кричить, а той спокійно собі їде.
— Дорогі мої, — кричав далі крамар, — я буду зруйнований, як ви мені не допоможете; годинник коштує тридцять люїдорів, ні мідного п'ятака менше. Допоможіть мені, він утікає з моїм годинником, і, як підострожить коня, пропав мій годинник...
Якби Жак з віддалі навіть не чув галасу, то вже легко міг зауважити згромадження людей, але й не подумав прискорити кроку. Тим часом крамар, пообіцявши, що заплатить, намовив селян бігти за Жаком. І ось валка чоловіків, жінок і дітей рушила з криком: «Лови злодія, злодій, убивця!», а крамар, скільки йому дозволяв вантаж на плечах, не відставав від них і собі кричав: «Лови злодія, злодій, убивця!»
Так вони вступили до міста, бож у цьому місті, як я саме в цю мить пригадав, Жак і його пан зупинилися вчора на ночівлю. Мешканці вискакували на вулицю, приєднувалися до селян з крамарем і кричали всі разом: «Лови злодія, злодій, убивця!..» Усі в одну мить оточили Жака. Крамар кинувся на нього, а Жак відважив йому такого носака, що той повалився на землю, не перестаючи однак кричати: «Негіднику, злодюго, мерзотнику, віддай годинник; ти мені його однак віддаси, та ще й повиснеш на шибениці...» Жак, зберігаючи повний спокій, звернувся до натовпу, що безупинно зростав, кажучи:
— Тут має бути начальник поліції, ведіть мене до нього: там я доведу, що не я негідник, а скорше ним може бути цей чоловік. Я взяв у нього годинник, це правда; але це годинник мого пана. Я не так щоб і невідомий у цьому місті: позавчорашнього вечора ми, тобто я з паном, прибули сюди і зупинилися у начальника поліції, старого друга мого пана.
Читать дальше