Дені Дідро - Жак фаталіст і його пан

На твій погляд читачу, це не належить до доброго тону?.. Гаразд, лишімо на боці й хірургічну операцію, але ти дозволиш бодай, щоб Жак сказав своєму панові, що він і зробив: «О, пане, яка страшна річ, коли пораються при розтрощеному коліні!» І щоб пан з свого боку, як і раніше, відповів йому: «Не вигадуй, Жаку, ти жартуєш...» Але вже за все золото в світі я не погоджуся, щоб ти не дізнався про те, як, ледве Жаків пан устиг йому нахабно відповісти, — його кінь спотикнувся і впав, а він боляче ударився коліном об гострий камінь і закричав не своїм голосом: «Я вмираю! Я розбив коліно!»

Хоч Жак, бувши людиною такої доброї душі, яку тільки можна собі уявити, ставився з ніжною увагою до свого пана, я хотів би знати, що діялося на дні його душі, якщо не в першу мить, то бодай по тому, коли він упевнився, що це падіння не матиме загрозливих наслідків, — чи він міг погамувати в собі опалах радости з нещасного випадку, який дав його панові пізнати, як болить поранене коліно. Ще одно питання, читачу, на яке я хотів би дістати від тебе відповідь: чи його пан не волів би бути пораненим, навіть дещо важче, але не в коліні, або чи йому не більше докучав сором, ніж біль.

Щойно пан трохи отямився від свого падіння й переляку, він умостився в сідлі і п'ять чи шість разів піодстрожив свого коня, який рвонув, як блискавка, а те саме зробив і Жаків кінь, бо між обома худобинами виробилася та сама інтимна дружба, що й між їх вершниками. Це було дві пари друзів.

Коли обоє коней, задихавшись, перейшли на звичайний крок, Жак запитав свого пана:

— Ну, мій пане, що ви про це думаєте?

Пан: Про що?

Жак: Про рану в коліні.

Пан: Я поділяю твою думку; вона належить до найболючіших.

Жак: У вашому коліні?

Пан: Ні, ні, у твоєму, в моєму, у всіх на світі колінах.

Жак: Мій пане, мій пане, ви погано розмислили; будьте певні, що ми не співчуваємо нікому, крім себе.

Пан: Які дурниці!

Жак: О, якби то я вмів так висловитися, як умію думати! Але там, угорі, написано, щоб я міг мати думки в голові, але ніколи не міг добрати слів, як їх висловити.

•••

Тут Жак заплутався в тенетах метафізики, дуже тонкої і, можливо, дуже правдивої. Він намагався вияснити своєму панові, що слово біль не має змісту і що воно починає щось значити лише в ту мить, коли в нашій пам'яті відновлюється відчуття, яке ми пережили. Його пан запитав, чи йому доводилося народжувати.

— Ні, — відповів Жак.

— Але ти віриш, що народити дитину це важкий біль?

— Певно.

— Маєш співчуття до породіллі?

— Всією душею.

— Отже деколи співчуваєш й іншим, крім себе самого?

— Я співчуваю тому чи тій, хто, бачу, ламає собі руки, рве на собі волосся й стогне, бо знаю з досвіду, що цього не роблять, не страждаючи; але що стосується самого болю породіллі як такого, у мене нема співчуття, бо я не знаю, який він, дякувати Богові! Але повертаючись до болю, який ми знаємо обидва, до історії з моїм коліном, болю, який, завдяки вашому паданню, став і вашим...

Пан: Ні, Жаку. До історії твоїх любовних пригод, яка стала й моєю завдяки пережитому болеві.

Жак: Отже, мене перев'язали, біль трохи заспокоївся, хірург пішов, а мої господарі лягли спати. Їх кімната була відгороджена від моєї лише нещільно пригнаними дошками обклеєними грубим папером, на який подекуди поналіплювано кольорові малюнки. Я не спав і чув, як жінка говорила чоловікові:

— Облиш мене, мені не до жартів. Бідний неборака, що вмирає перед нашими дверима!

— Жінко, про все це розкажеш мені потім.

— Ні, цього не буде. Як не відчепишся, я встану. Мені зовсім це не в думці, коли моє серце болить.

— О, як ти вже хочеш, щоб так тебе просили, то сама й ошукаєшся.

— Я не хочу, щоб мене просили, але ти часом буваєш жорстокий!.. Це... це... це як...

По досить короткій павзі чоловік знову заговорив, кажучи:

— Дивись, жінко, мусиш же ти погодитися, що через своє недоречне співчуття ти завела нас у такий клопіт, з якого майже неможливо виплутатися. Цей рік важкий; ледве здолаємо звести кінці з кінцями в своїх потребах і в потребах наших дітей. Збіжжя дороге, виноград не вродив! Якби ще була яка робота, але багачі скорочують свої видатки, а бідним людям немає заробітку; щоб дістати один день праці, треба втратити чотири. Ніхто не платить, що з нього належить; вірителі до розпачу невблаганні: і в такий час ти приймаєш якогось невідомого, чужинця, який лишатиметься тут стільки, скільки Богові захочеться; та ще платити хірургові, який не поспішатиме його лікувати, бо хірурги умисне продовжують хвороби, скільки їм хочеться. Він не має п'ятака в кишені, а нам подвоїть, потроїть видатки. Скажи, жінко, як ти позбудешся цієї людини? Говори ж, жінко, скажи мені, як думаєш робити?