Дені Дідро - Жак фаталіст і його пан

Зовсім же ясно, що я не пишу роман, бо я не хочу вдаватися в те, що не завагався б використати романіст. Той, хто взяв би писане мною за правду, менше помилився б, ніж той, хто взяв би це за байку.

Цим разом перший, що заговорив, був пан, який почав з виробленого вже рефрену:

— Гаразд, Жаку, як з історією твого кохання?

Жак: Я не знаю, на чому я зупинився. Мені доводилося так часто переривати, що я вільно міг би розповідати з початку.

Пан: Ні, ні. Отямившись від втрати свідомости перед дверима сільської хати, ти побачив себе на ліжку, оточеному людьми, що в ній жили.

Жак: Дуже добре! Найнагальнішою річчю було — знайти лікаря, а його не було на ціле льє довкруги. Добродій посадив на коня одного з своїх синів і послав його до ближчого села. Тим часом добра жінка нагріла простого вина, розірвала стару сорочку свого чоловіка, і моє коліно, промите й обгорнене компресом, було перев'язане. Кілька грудок цукру, відвойованих від мурашок, кинено у порцію вина, що лишилося від перев'язки, і я його проковтнув. Врешті, мене просили терпляче чекати. Було пізно; люди сіли за стіл вечеряти. Скінчилася й вечеря. А тим часом хлопець не повертався, а лікаря не було й сліду. Батька, що від природи був похмурий, посіло роздратування; він чіплявся до жінки, все йому було не так. Він грубо наказував іншим дітям іти спати. Жінка сіла на лавку й заходилася прясти куделю. А він ходив уздовж і впоперек; і, ходячи сюди й туди, шукав, до чого присікатися.

— Якби ти пішла до млина, як я тобі казав... — і він обірвав фразу, хитнувши головою в бік мого ліжка.

— Підемо завтра.

— Треба було йти сьогодні, як я тобі казав... А ті рештки соломи, що в клуні, доки ти чекатмеш, щоб їх пов'язати?

— Пов'яжемо завтра.

— Та, що маємо, вже кінчається, і було б багато ліпше, якби ти пов'язала сьогодні, як я тобі казав... А ті купи ячменю, що лежать і гниють на горищі, можу заложитися, що ти й не подумала його перегорнути.

— Це зробили діти.

— Треба було самій. Якби ти була собі на горищі, то не стояла б на дверях...

Тим часом прибув один хірург, потім другий, далі третій з хлопцем з цієї хати.

Пан: Тобі пішло з хірургами, як святому Рокові з капелюхами.*

Жак: Першого не було дома, коли хлопець прибув до нього; але його жінка повідомила другого, а третій прийшов з хлопцем. «О! добрий вечір, друзі; і ви сюди?» — сказав перший двом іншим... Вони поспішали, як могли, добре впріли й дістали спрагу; засіли навколо стола, з якого ще не зняли й обруса. Жінка полізла до льоху і повернулася з пляшкою. Чоловік цідив крізь зуби: «Якого дідька їй було стояти на дверях?» Тим часом сіли пити, повели розмову про хвороби в кантоні; про пацієнтів кожного; я застогнав, і мені сказали: «За хвилину ми тебе оглянемо». По першій пляшці зажадали другої — на кошт мого лікування; потім третьої, четвертої, і все на кошт мого лікування. І при кожній пляшці чоловік повторював свій попередній вигук: «Якого дідька їй було стояти на дверях?»

•••

Можна уявити, як використав би інший цих трьох хірургів, їх розмову при четвертій пляшці про чудові успіхи їх лікування, нетерплячість Жака, поганий настрій господаря, патякання наших сільських Ескулапів про коліно Жака, їхні різні висновки: один запевняв, що Жак помре, якщо йому не відтяти негайно ногу, інший казав, що треба витягнути кулю і шматок одежі, що при кулі, а ногу врятувати цьому небораці. А далі можна було б описати Жака, як він, сидячи на ліжку, з жалем оглядає свою ногу, востаннє прощаючись з нею, як то було з одним нашим генералом між Дюфуаром і Люї.* Третій хірург, простак, був ні сюди ні туди, поки від образ не дійшло до бучі.

Я не докучатиму вам усіма тими штуками, які ви знайдете в романах, у давніх комедіях чи в товариських розмовах. Почувши, як хазяїн скричав про свою жінку: «Якого дідька їй було стояти на дверях!» — я пригадав собі Мольєрового Гарпаґона, коли він сказав про свого сина: «Чого він шукав на цій ґалері?»* І я збагнув, що не йдеться тільки про те, щоб говорити правду, але треба бути ще й дотепним, бож повік будуть повторювати: «Чого він шукав на цій ґалері?» — а слова мого дядька: «Якого дідька їй було стояти на дверях?» — ніколи не стануть приказкою.

Жак ніколи не турбувався за свого пана так, як я за свого читача; він не оминав жодної подробиці, навіть при небезпеці вдруге його приспати. З трьох хірургів паном долі пацієнта став не найвправніший, зате найсильніший.

— Чи не маєш ти наміру, — чую я вигук читача, — витягати хірургічні ножі, різати тіло, спускати кров і демонструвати хірургічну операцію?