Дені Дідро - Жак фаталіст і його пан

Тут таки й розтято було рубець, розмотано бинду, знято перев'язку, і моя рана була відкрита. Хірург мацав її знизу, зверху, з боків і за кожним разом приказував:

— Невіглас, віслюк, придурок! І таке пнеться в хірурги! Отаку ногу відтяти? Вона тримається не менше, ніж друга; за це я ручуся.

— І я видужаю?

— Доводилося мені й не такі рани лікувати.

— І ходитиму?

— Ходитимете.

— Не кульгаючи?

— Це вже інше питання. До дідька, друже, ще б чого захотів! Мало ще вам того, що я врятував вашу ногу? Зрештою, якщо й кульгатимете — це ж дрібниця. Любите танцювати?

— Дуже.

— Отож, як ходитимете трохи й гірше, то танцюватимете ліпше. Кумо, гарячого вина... Ні, спочатку іншого: ще одну скляночку, щоб перев'язка ліпше трималася!

Він попивав; принесли гаряче вино, промили мені рану, знову наклали бинду, уклали мене в ліжко, порадили заснути, якщо зможу, опустили запону; потім спорожнили до каплі почату пляшку, принесли іншу, і нарада хірурга з господарем і господинею розпочалася наново.

Господар: Куме, чи довго це триватиме?

Хірург: Дуже довго... За ваше, куме.

Господар: Але як довго? Місяць?

Хірург: Місяць! Кладіть два, три, чотири; хто наперед може сказати? Чашечка в коліні ушкоджена, голінка, стегно... За ваше, кумо.

Господар: Чотири місяці! Змилуйтеся! Навіщо було його брати. Якого дідька їй було стояти на дверях?

Хірург: За моє; бо я таки попрацював.

Господиня: Друже мій, ти знову починаєш своєї. Далебі ти щось обіцяв мені цієї ночі. Але чекай, будеш просити знову.

Господар: Але скажи мені, що маємо робити з цим чоловіком? Ще якби не такий важкий рік!..

Господиня: Коли хочеш, я сходжу до панотця.

Господар: Переступи лише поріг до нього — заб'ю на смерть.

Хірург: Чому ж, приятелю? Моя теж ходить.

Господар: То ваша справа.

Хірург: За здоров'я моєї хрищениці. Як там вона?

Господиня: Дуже добре.

Хірург: Випиймо, куме, за здоров'я вашої й моєї жінки; вони добрі жінки обидві.

Господар: Ваша тямковитіша, вона не втяла б такої дурниці...

Господиня: Але, куме, є ще й сестри жалібниці.

Хірург: Ах, кумо! Мужчина — і раптом у сестер жалібниць. До того ж, є ще одна маленька перешкода, яка важить дещо більше, ніж... Випиймо за сестер жалібниць, вони добрі діти.

Господиня: Яка перешкода?

Хірург: Ваш чоловік не хоче, щоб ви ходили до панотця, а моя жінка не хоче, щоб я ходив до сестер жалібниць... Але, куме, ковтнімо ще раз, може, це наведе нас на добру думку. Ви розпитували цього чоловіка? Можливо, він не без засобів.

Господар: Салдат?

Хірург: Хоч і салдат: він має батька, матір, братів, сестер, родичів, друзів; хтось є йому близький на світі... Вип'ємо ще раз, а тоді залишіть мене з ним, я все полагоджу.

•••

Така дослівно була розмова хірурга з господарем і господинею. Але як міг би я її розмалювати, якби вставив у коло цих добрих людей якогось злодюгу? Жак сам себе чи ти, читачу, побачив би, як його витягають з ліжка й викидають на вулицю в якесь провалля.

— А якби вбити?

Вбити — ні. Я покликав би когось на допомогу; цей хтось міг би бути салдатом з його сотні; але ні, це тхнуло б «Клівлендом».* Хай буде правда, тільки правда!

— Правда, — скажеш мені, читачу, — часто буває холодна, банальна і пласка; наприклад, твоє останнє оповідання про перев'язку Жака правдиве, але що в ньому цікавого? Нічого.

Згоден.

— Як хочеш бути правдивим, треба робити так, як Мольєр, Реньяр, Річардсон,* Седан; правда має свої пікантні прикмети у того, хто має хист.

Але як його бракує?

— Коли його бракує, не треба писати.

А як, на нещастя, уподобишся тому поетові, якого я послав до Пондішері?

— Хто він, той поет?

Той поет... Але як ти, читачу, перебиваєш мені або я сам собі перебиваю на кожному кроці, що буде з Жаковим коханням? Повір мені, буде ліпше, як ми залишимо поета... Господар і господиня вийшли...

—Ні, ні, давай історію поета з Пондішері.*

Хірург наблизився до Жакового ліжка...

— Історію поета з Пондішері, історію поета з Пондішері.

Якось прийшов до мене молодий поет, як це трапляється щодня... Але, читачу, який це має стосунок до подорожі Жака фаталіста і його пана?..

— Історію поета з Пондішері.

По звичайних компліментах моєму талантові, моєму генієві, моєму смакові, моїй добродійності і ще по багатьох висловлюваннях, з яких я не повірив жодному слову, хоч мені повторюють їх ось уже двадцять років, можливо, й з добрими намірами, поет витягнув з кишені якийсь папір.