Дені Дідро - Жак фаталіст і його пан

— Це вірші, — пояснив він мені.

— Вірші!

— Так, пане, і я сподіваюсь, що ви будете такі добрі сказати мені про них вашу думку.

— Любите правду?

— Так, пане; правду я й хочу від вас почути.

— Ви її й почуєте.

— Як! Ви такий простак, щоб повірити, що поет приходить до вас почути правду?

— Так.

— І щоб її сказати йому?

— Зовсім певно.

— Не щадивши?

— Поза всяким сумнівом: щадити, навіть з найкращими намірами, було б важкою образою. Точно сказавши, це означало б: ти поганий поет, а що тобі бракує ще й сили витримати правду, — ти нікчемна людина.

— І ви завжди добре виходите з своєю щирістю?

— Майже завжди...

Я почитав вірші мого молодого поета і сказав йому:

— Лихо не лише в тому, що ваші вірші погані, але з них я бачу, що ви ніколи й не зможете робити добрих.

— Як так, то не лишається мені іншого, як робити погані, бо я не можу погамувати себе, щоб кинути писати.

— Жахлива доля! Чи ви усвідомлюєте, на яке приниження себе прирікаєте? Ні боги, ні люди, ні видавці не пробачають поетові посередности, як сказав Горацій.*

— Я це знаю.

— Ви багатий?

— Ні.

— Убогий?

— Дуже вбогий.

— І до того, що вбогий, хочете стати смішним поетом; ви змарнуєте своє життя, постарієте. Старий, убогий і поганий поет! Ах, пане, яка гірка доля!

— Я розумію це і все ж нічого не можу вдіяти. (Тут Жак сказав би; «але так було написане там, угорі»).

— Маєто рідню?

— Маю.

— Якого вони стану?

— Ювеліри.

— Могли б вони вам допомогти?

— Припускаю, що так.

— Гаразд! Ідіть до своїх родичів і попросіть, щоб дали вам трохи коштовностей, а потім вирушайте до Пондішері. У дорозі будете писати погані вірші, а, прибувши на місце, зробіть собі маєток. Коли його здобудете, повертайтеся сюди і пишіть погані вірші, скільки вам захочеться, очевидно, не друкуючи їх, бо пощо ж руйнуватися...

З того часу, як я дав цю пораду молодому поетові, проминуло яких дванадцять років, і ось він з'явився знову до мене. Я його не впізнав.

— Це я, пане, — сказав він мені, — той, кого ви послали до Пондішері. Я там був і надбав собі якусь сотню тисяч франків. Повернувшися звідти, заходився писати вірші і тепер приношу їх вам... Вони так само погані?

— Так само погані; але ваше життя влаштоване, і я не маю нічого проти того, щоб ви писали погані вірші.

— Так я й робитиму...

•••

Хірург наблизився до Жакового ліжка, але той не дав йому часу дійти до слова: «я все чув», — сказав він... Потім, звертаючись до свого пана, він додав... Власне хотів додати, але пан перервав його мову. Він утомився йдучи і сів край дороги, зупинивши погляд на подорожньому, що наближався до них піхотою, тримаючи коня на поводі, накиненому на руку.

Ти подумаєш, читачу, що це той самий кінь, якого вкрадено Жаковому панові, але це буде помилка. Щось подібне могло б рано чи пізно, тим чи тим робом об'явитися в романі; але те, що я пишу, не роман, я тобі це вже, здається, сказав і повторюю ще раз. Пан сказав Жакові:

—Бачиш того чоловіка, що наближається до нас?

Жак: Бачу його.

Пан: Мені здається, що в нього не погана коняка.

Жак: Я служив у піхоті і на конях не розуміюся.

Пан: А я був офіцером кавалерії і щось тямлю в них.

Жак: А далі?

Пан: Далі? Я хотів би, щоб ти запропонував цьому чоловікові відступити нам коня, за гроші, розуміється.

Жак: Це дурна думка, але я піду. Скільки хочете за нього заплатити?

Пан: До сотні екю...

Жак, порадивши панові не заснути, пішов назустріч подорожньому, сторгував коня, заплатив за нього і привів до пана.

— Гаразд, Жаку, — мовив пан, — ти маєш свої передчуття, хай тобі буде відоме, що й я можу їх мати. Цей кінь гарний, баришник буде тебе запевняти, що він без ґанджу; але в конях всі люди баришники.

Жак: А в чому інакші?

Пан: Ти сідай на цього коня, а мені відступи свого.

Жак: Згода.

Таким робом сіли вони на коней, і Жак почав казати:

— Коли я відходив з дому, мій батько, мати, хрищений обдаровували мене на дорогу, чим хто міг при своїх малих достатках; а я заощадив собі ще п'ять люїдорів, які Жан, мій старший брат, подарував мені, відходячи в свою нещасну подорож до Лісбони... (Тут Жак почав плакати, а пан його потішати, що саме так було написано там, угорі). Це правда, пане, так казав я сам собі сто разів, а проте не можу стриматися, щоб не плакати...

Отак Жак почав плакати та и зовсім розрюмсався; а його пан узяв понюшку табаки та поглянув на годинник, яка б то година. Потім, узявши в зуби повід і витерши обома руками сльози, Жак повідав далі: