Дені Дідро - Жак фаталіст і його пан

Жак: Навіть найліпший з них не вартий гроша.

Пан: Я це знаю ліпше від тебе.

Жак: Либонь і ви побували в їх руках?

Пан: Іншим разом я тобі розповім про це.

Жак: Але чому вони таки погані?

Пан: Мені здається, тому, що вони... ченці. А тепер повернімося до твого кохання.

Жак: Ні, пане, ліпше не повертатися.

Пан: Хіба ти вже не хочеш, щоб я про нього дізнався?

Жак: Я цього хочу, як і раніше; але доля, вона не хоче. Хіба ви не зауважили, що ледве я відкрию уста, щоб про нього говорити, як відразу втручається нечистий і трапляється якась пригода, що зупиняє мене на слові? Кажу вам, що не дійду кінця, бо так написано там, угорі.

Пан: Спробуй, одначе.

Жак: А, може, якби ви почали історію вашого кохання, чари втратили б свою силу, і наступно моя історія пішла б ліпше. Мені здається, що так воно й є, бож вважайте, пане, іноді я відчуваю, що доля промовлає до мене.

Пан: І тобі завжди на добре виходить, як її послухаєш?

Жак: Далебі так, пане. Наприклад, того дня, коли вона мені сказала, що ваш годинник лежить у скринці, на плечах того крамаря...

Пан почав позіхати; а позіхаючи, постукувати рукою по табатирці; а постукуючи по табатирці, поглядати вперед; а поглядаючи вперед, говорити до Жака:

— Чи не бачиш, щось маячить тобі по ліву руку?

Жак: Так, і ручуся, що саме те, що не дозволяє ні мені продовжувати мою історію, ні вам починати свою...

Жак казав правду. Коли те, що вони бачили, рухалося до них, а вони до нього, цей подвійний зустрічний рух скорочував дистанцію; і вони скоро побачили задрапований у чорне віз, що його тягло четверо чорних коней, покритих чорними намітками, що вкривали їм і голови й опадали аж до ніг; у задку колісниці стояло двоє слуг у чорному, а за нею ще двоє інших теж у чорному, кожен на чорному коні, покритому попоною. На сидінні колісниці — кучер у чорному, його капелюх був завинений у чорний креп, що спадав уздовж його лівого плеча. Кучер сидів з опущеною головою, попустивши віжки, так що не стільки він керував своїми кіньми, скільки вони ним. Наші подорожні порівнялися з цією похоронною колісницею, і в цю мить Жак заволав, радше упавши, ніж злізши з коня, рвучи на собі волосся й качаючись по землі з вигуками: »Мій сотнику, мій бідний сотнику! Це він, я не маю в тому сумніву: ось його герб...« І справді на колісниці стояла довга труна, задрапована чорним, на жалібному драпі лежала шабля й орденські відзнаки, а поруч з труною сидів священик з молитовником у руках і читав молитви. Колісниця рухалася далі, Жак, лементуючи, слідував за нею, його пан з прокльонами за Жаком, і слуги підтвердили Жакові, що справді супроводять в останню путь його сотника, який помер у сусідньому місті і має бути похований поруч своїх предків. Цей вояка, з того часу, як смерть забрала іншого вояку, його друга, сотника того самого полку, і він утратив можливість битися щонайменше раз на тиждень, як між ними було у звичаї, впав у глибоку меланхолію, яка й доконала його за кілька місяців. Жак, віддавши своєму сотникові останню шану і проливши скрушну сльозу, вибачився перед своїм паном, сів на коня, і вони мовчки рушили далі.

— Але, ради Бога, авторе, — запитаєш ти мене, читачу, — куди вони йшли?

Але, ради Бога, читачу, — відповім я тобі, — чи хто взагалі знає, куди він іде? А ти, куди ти йдеш? Хочеш, щоб я тобі нагадав пригоду Езопа? Його пан Ксантіпп сказав йому одного літнього чи зимового вечора, бо греки купалися в усі пори року: «Езопе, піди до лазні; якби там було мало людей, покупаємося...» Езоп пішов до лазні. По дорозі трапилася йому атенська сторожа. «Куди йдеш?» — «Хіба я знаю, — відповів Езоп. — Я нічого не знаю». — «Ти нічого не знаєш? Гуляй до в'язниці». — «От бачите, — відповів Езоп. — Чи я не сказав, що не знаю, куди йду? Хотів іти до лазні, а виходить — пішов до в'язниці...» — Жак ішов за своїм паном, як ти, читачу, за своїм; його пан ішов за своїм паном, як Жак за ним.

— Але хто був паном Жакового пана?

Отуди! Чи бракує на цьому світі панів? Жаків пан мав їх, як і ти, читачу, сто на одного. Але, мабуть, серед стількох панів Жакового пана не було жодного доброго, бо він кожного дня їх міняв.

— Він був людина.

Пристрасна людина, як ти, читачу; допитлива людина, як ти, читачу; надокучлива людина, як ти, читачу; людина, що без кінця питає, як ти, читачу.

— Чому він питає?

Гарне питання! Він питав, щоб про щось дізнатися й розповісти далі, як ти, читачу... Пан сказав Жакові: