Дені Дідро - Жак фаталіст і його пан

Пан: Гей, лиши ці непорозуміння і потрудися зрозуміти, що сам впадаєш у грубе непорозуміння, вдаючися в ділянку моралі, коли йдеться про історичний факт, про історію твого сотника.

Жак: Так воно ведеться, що в цьому світі ніщо сказане не буває так зрозуміле, як воно сказане; а що багато гірше — ніщо зроблене не цінується так, як воно зроблене.

Пан: Мабуть, нема в світі іншої голови, яка містила б у собі стільки парадоксів, як твоя.

Жак: І ви вбачаєте щось лихе в тому? Не в кожному парадоксі криється фальш.

Пан: Це правда.

Жак: Якось ми, мій сотник і я, переїздили через Орлеан. Саме тоді в місті було тільки й мови про пригоду, що недавно трапилася з одним громадянином на ім'я Лепельтьє, людиною, так глибоко перейнятою співчуттям до нещасних, що, щедрою милостинею звівши нанівець весь свій досить великий маєток, змушена була ходити з простягненою рукою від хати до хати, щоб у гаманці інших знайти ті засоби на допомогу бідним, яких у своєму вже не було.

Пан: І ти гадаєш, що люди були різної думки про поведінку цього чоловіка?

Жак: Ні, бідні були одностайні в своїй думці; але майже всі багаті, без винятку, вважали, що в нього не всі дома; і мало бракувало до того, щоб його родичі не добилися замкнути його як марнотратника. Тим часом, як ми зайшли до одного шинку щось перекусити, навколо одного своєрідного оратора, перукаря з цієї вулиці, зібрався натовп гультіпак, просячи його:

— Ви ж там були; розкажіть нам, як те все сталося!

— З дорогою душею, — відповів вуличний оратор, який тільки на те й чекав. — Пан Оберто, один з моїх клієнтів, що його будинок стоїть проти церкви Капуцинів, стояв на дверях; пан Лепельтьє приступає до нього й каже:

— Пане Оберто, може, дали б щось для моїх приятелів? — бо він, як ви знаєте, тільки так називає убогих.

—Ні, сьогодні ні, пане Лепельтьє. Пан Лепельтьє наполягає:

— Якби ви тільки знали, для кого я прошу вашої ласки! Йдеться про бідну жінку, яка щойно обродилася і не має фантини, щоб загорнути свою дитину.

— Не можу.

— Або ось молода вродлива дівчина, в якої ні хліба, ні заробітку. Можливо, ваша щедрість не дасть їй збитися з пуття.

— Не можу.

— Або ще один поденщик, який живе з своїх рук, і трапилося йому, упавши з риштування, зломити ногу.

— Кажу вам, що не можу.

— Ось послухайте, пане Оберто, дайтеся на намову, і будьте певні, що ніколи ви не мали ще такої нагоди зробити добре діло, гідне великої пошани.

— Не можу, не можу.

— Мій добрий, мій сердечний пане Оберто!..

— Пане Лепельтьє, дайте мені спокій; коли я хочу дати, тоді мене не треба просити...

І по цих словах пан Оберто обертається до нього спиною, входить у двері своєї крамниці, куди за ним слідує й пан Лепельтьє; він слідує за ним і з крамниці до приміщення в подвір'ї, з приміщення в подвір'ї до хати; і там пан Оберто втрачає панування над собою вже до такої міри, що дає йому ляпаса.

Тут раптом мій сотник зірвався з місця і запитав оратора:

— І той його не вбив?

— Ні, пане, де ж за таку дрібницю вбивати!

— Ляпас! Прокляття! Ляпас! І що ж він зробив?

— Що він зробив, діставши ляпаса? Він гарно усміхнувся і сказав панові Оберто:

— Це для мене, а що для моїх бідних?

По цих словах всі слухачі заревли від захоплення, за винятком мого сотника, який сказав їм:

— Ваш пан Лепельтьє, панове, жебрак, жалюгідна істота, боягуз, гидке сотворіння, яке дістало б заслужену кару оцією шпагою, якби я там нагодився; а ваш Оберто був би щасливий, якби втратив при тій оказії тільки свого носа і обоє вуха.

Оратор відповів йому:

— Я бачу, мій пане, що ви не дали б часу роздратованій людині усвідомити свою помилку, кинутися в ноги панові Лепельтьє і віддати йому гроші з гаманцем.

— Напевно ні!

— Ви вояка, а пан Лепельтьє християнин; тому ви маєте різні уявлення про ляпаса.

— Щоки однакові в усіх чесних людей.

— Це не цілком відповідає тому, що написане в євангелії.

— Моя євангелія в серці й у піхві від шпаги, а іншої я не знаю...

— Я не знаю, мій пане, де ваша євангелія, а моя написана там, угорі; кожен цінує образу й добродійство на свій кшталт, і, можливо, що в двох різних випадках нашого життя наш погляд ніколи не буває той самий.

Пан: Далі, клятий пащекуне, далі...

•••

Коли Жакового пана опанував поганий настрій, Жак змовк, заглибившися в свої думки, хоч часто переривав мовчанку словами, які були пов'язані з тими думками, що оберталися йому в голові, але з розмовою так само не були узгоджені, як буває при читанні книжки, коли перескочити через кілька сторінок. Отак сталося й тим разом, коли він промовив: