Дені Дідро - Жак фаталіст і його пан

— Мій дорогий пане...

Пан: Ого! нарешті вернуло тобі мову. Я радий за нас обох, бо я вже почав нудитися, не мавши що слухати, а ти — не говоривши. Продовжуй далі...

Жак хотів знову почати історію свого сотника, коли його кінь, уже вдруге, раптом кинувся з битої дороги праворуч, проніс його широкою рівниною якусь чверть льє віддалі і став, як укопаний, між стовпами шибениці... Між стовпами шибениці! Справді дивна кінська примха завозити свого вершника під кожну шибеницю...

— Що б воно мало значити, — мовив Жак. — Попередження долі?

Пан: Мій друже, не сумнівайся в цьому. Твій кінь надхнений звідти і до того надокучливий, тож всі ці передчуття, надхненкя й попередження згори через сни і з'яви нічого не поможуть: станеться, що має статися. Дорогий друже, я раджу тобі подумати, чи все в порядку з твоїм сумлінням, упорядкувати свої дрібні справи і поспішити, скільки можна скоріше, закінчити історію твого сотника й твого кохання, бо мені було б дуже прикро втратити тебе, не дослухавши їх до кінця. А будеш ще більше ламати собі голову — що це тобі поможе? Нічого. Вирок долі, об'явлений двічі через твого коня, здійсниться. Подумай, чи не лишився кому щось винен? Довірся мені в своїй останній волі і будь певен, що я чесно виконаю твоє бажання. Якби щось украв у мене колись — дарую тобі; помолися лише, щоб і Бог тобі подарував, і протягом більш чи менш короткого часу, який нам лишається жити спільно, не обкрадай мене.

Жак: Я перебираю в пам'яті все своє попереднє життя і не знаходжу нічого такого, з чим мусів би вийти на суд людський. Не вбивав, не крав і не брав ґвалтом нічого.

Пан: Тим гірше; добре помисливши, я волів би, щоб злочин був уже доконаний, ніж його треба було ще вчинити, і то з поважних причин.

Жак: Але, пане, може статися так, що мене повісять не за мою, а за чиюсь чужу провину.

Пан: Це теж можливе.

Жак: Може бути ще й так, що мене повісять по моїй смерті.

Пан: І це можливе.

Жак: Можливе, що мене й зовсім не повісять.

Пан: Сумніваюся.

Жак: Може бути там, угорі, написане й так, що я буду лише присутній при повішенні іншого. А хто він, цей інший? Близький мені чи далекий?

Пан: Пане Жаку, хай тебе повісять, як того хоче доля і провіщає твій кінь, але не будь нахабою: дай спокій з своїми зухвалими припущеннями і, не гаючись, оповідай мені історію свого сотника.

Жак: Пане, не гнівайтеся; не раз трапляється таке, що вішають чесних людей: в наслідок судових непорозумінь.

Пан: Це дуже прикрі непорозуміння. Говорім про щось інше.

Жак, заспокоєний різними інтерпретаціями, які він знайшов на те, що провіщав йому кінь, почав:

— Коли я прибув до полку, було там два офіцери приблизно одного віку, однакового роду, стажу служби й заслуг. Один з них був мій сотник. В одному-єдиному була між ними відміна, що один був багатий, а другий — ні. Багатий був мій сотник. Така спільність у всьому могла витворити або найбільшу симпатію, або навпаки — антипатію. Тут вона витворювала те й друге.

Тут Жак змовк, шо часто тепер траплялося в бігу його розповіді, кожного разу, коли кінь робив рух головою праворуч чи ліворуч. І тоді, щоб продовжувати далі, він повторював попередню фразу, наче б мав гикавку.

— ... Витворювала вона те й друге. Були дні, коли вони зустрічалися, як найкращі друзі в світі, а в інші дні були смертельними ворогами. У дні дружби вони шукали один одного, втішалися один другим, обіймалися, повідали собі взаємно турботи й радощі, свої клопоти; радилися в найтаємніших справах, розповідали кожен про домашні клопоти, про свої надії й побоювання, про можливі підвищення в чинах. А при зустрічі наступного дня? Вони проходили один повз другого, відвернувши погляди або давлячись згорда, кидали зневажливе »пане«, додаючи ще й образливі слова, а то хапалися за шаблі й билися. Коли ж траплялося, щоб котрийсь був поранений, інший кидався до нього, плакав, впадав у гіркий розпач, супроводив його додому і влаштовувався при його ліжку аж доти, доки той видужував. За вісім днів, два тижні, місяць все починалося спочатку, кожної миті їх можна було побачити разом, цих двох порядних людей... двох порядних людей, сердечних друзів, що наражалися на небезпеку загинути один від руки другого; і ще хто зна, чи той, що лишився б живий, не був би вартий більшого співчуття, ніж загиблий. Скільки разів говорено їм про їх дивовижну поведінку! Я сам, бо мій сотник ласкаво дозволяв мені сказати слово, я сам говорив йому: «Мій пане, а що як трапиться так, що ви його вб'єте?» Чувши такі слова, він обливався сльозами, закривав обличчя руками й бігав по кімнаті, як божевільний. А пару годин пізніше або друг приводив його додому пораненого, або він робив своєму другові ту саму послугу. Ні мої перестороги... ні мої перестороги, ні перестороги інших не могли їх погамувати. Не було іншого рятунку, як розлучити їх. Дали знати воєнному мінінстрові про дивну їх наполегливість на двох несполучних крайностях, і мого сотника призначили комендантом окремої залоги, але з рішучим наказом негайно податися на місце свого призначення і за жодних обставин не залишати його, другий наказ зобов'язував його друга не відлучатися від полку... Я думаю, що цей клятий кінь доведе мене до божевілля... Щойно прийшли накази від міністра, як мій сотник, під претекстом особисто подякувати за ласку, яку йому виявлено, подався на королівський двір, щоб вияснити там, що він багатий і що його друг заслуговує на таку саму королівську ласку; а посада, на яку його призначено, була б доброю винагородою для його друга і забезпечила б ліпше його матеріяльне становище; що ж до нього самого, то для нього така зміна була б великою радістю. А що міністер не мав іншого на мислі, як розлучити цих двох диваків, і що шляхетна щедрість завжди розчулює, було вирішено... Клята худобо, не можеш спокійно тримати свою голову?.. Було вирішено, що мій сотник лишиться в полку, а його друг піде на пост коменданта окремої залоги.