Дені Дідро - Жак фаталіст і його пан

Пан: Чому?

Жак: З причини багатьох повторень, які він розглядав як базікання, не гідне Святого Духа. Він запевняв, що люди, які в розмові повторюються, — дурні, що вважають дурнями тих, хто їх слухає.

Пан: Жаку, а що якби на відшкодування твоєї довготривалої мовчанки, від якої ти потерпав протягом дванадцятьох років у свого діда з закляпованим ротом і під час розповідей господині...

Жак: Я повів далі історію свого кохання?

Пан: Ні, але якби ти розповів іншу історію, яку мені обіцяв, історію друга твого сотника.

Жак: О, мій пане, яка жорстока ваша пам'ять!

Пан: Жаку, любий мій Жаку...

Жак: З чого ви смієтеся?

Пан: З того, що смішитиме мене ще багато разів: я уявляю тебе юнаком у дідовій хаті з закляпованим ротом.

Жак: Моя баба відкляповувала мені рота, коли не було нікого в хаті. Зауваживши це, мій дід був дуже невдоволений, перестерігаючи її:

— Як будеш і далі так робити, то побачиш, що з цієї дитини вийде таке брехало, якого світ не бачив.

І його передбачення здійснилося.

Пан: Жаку, мій любий Жаку, розповідж лишень мені історію друга твого сотника.

Жак: Не можу відмовитися, але ви не захочете мені повірити.

Пан: Така вона надзвичайна?

Жак: Ні, але тому, що вона приключилася вже іншому, одному французькому військовому, на ім'я, здається мені, Ґерші.*

Пан: Ну що ж, на це я скажу, як той французький поет, який написав досить добру епіграму, сказав іншому, що у його присутності запевняв, ніби та епіграма належить йому:

— А чом би цей пан не міг би її написати, коли я здолав це зробити?

Отож, чому Жакова історія не могла приключитися товаришеві його сотника, коли вона могла приключитися іншому французькому військовому — Ґерші? А ти своєю чергою одним пострілом уб'єш двох зайців, бо розповіси мені історію двох осіб, якої я не знаю.

Жак: Тим ліпше, але присягніться, що кажете щиро.

Пан: Присягаюся.

Читачу, я охоче зажадав би й від тебе подібної клятви, але обмежуся лише тим, що зверну твою увагу на дивну особливість у характері Жака, яку він, імовірно, завдячує своєму дідові Жасонові, що торгував шматтям: власне на те, що Жак, хоч як любив поговорити, відрізнявся від звичайних брехал тим, що мав відразу до повторень. Він сам не раз казав своєму панові:

— Мій пане, ви готуєте мені найсумніше майбутнє; що станеться зо мною, коли мені нічого не лишиться оповідати?

— Почнеш від початку.

— Щоб Жак оповідав удруге! Коли ж там, угорі, записане протилежне. І якби мені трапилося щось повторити, я не стримався б від вигуку: Ах, якби це почув твій дід!.. І я пошкодував би за кляпою.

Жак: Ще за тих часів, коли на ярмарках у Сен-Жермен і в Сен-Льорен грали в газардні гри...

Пан: Алеж то в Парижі, а друг твого сотника був комендантом залоги на кордоні.

Жак: На Бога, пане, не перешкоджайте мені оповідати... Гурт офіцерів зайшов до намету, у якому саме був інший офіцер, що розмовляв з господинею намету. Один з них запропонував йому заграти в кості на десятку. А треба вам сказати, що по смерті мого сотника його друг забагатів, а також почав і грати. Отож він, чи пан Ґерші, погодився. Кинули жеребок, і перша черга припала його партнерові, а той виграє, та й виграє, та й виграє без кінця. Гра набрала напруження, йшли по банку, потім по малій половині, потім по великій половині, знову по банку й по великому банку, аж поки одному з присутніх спало на думку сказати панові Ґерші, чи хай буде — другові мого сотника, що ліпше було б йому тут зупинитися та й годі грати, бо він не такий тямковитий у грі, як інший. По цих словах, сказаних лише в жарт, друг мого сотника, чи пан Ґерші, подумав собі, що має справу з ошуканцем. Раптом він хопився рукою до кишені, витягнув ніж, що мав досить загострений кінець, і коли його противник простягнув руку, щоб зібрати кості й укинути їх у ріжок, загнав йому ніж у руку і, наче б цвяхом, пришив руку до столу, кажучи при тому:

— Якщо кості фальшиві, тоді ви ошуканець, коли ж ні — буду винен я.

Кості виявилися в порядку, і пан Ґерші сказав:

— Мені дуже прикро, і я готовий на відшкодування в будь-якій формі...

Але це не були слова друга мого сотника, бо той сказав так:

— Я програв гроші, я пробив руку чесній людині, але зате я здобув собі задоволення битися, скільки мені захочеться...

Прицвяхований офіцер подався геть перев'язати собі руку. Коли рана загоїлася, він знайшов офіцера, що прицвяхував його руку, і зажадав сатисфакції. Той, чи скажімо, пан Ґерші, визнав, що вимога справедлива. Інший, тобто друг мого сотника, кинувся йому на шию й закричав;