Дені Дідро - Жак фаталіст і його пан

— Наша господиня була гарна, як янгол; правда ж, мій пане?

Пан: Була! до дідька, Жаку, вона така ще й тепер!

Жак: Правда ваша, пане; казавши так, я порівнював її не з якоюсь іншою жінкою, а з нею самою, коли вона була ще молода.

Господиня: Тепер уже не та я стала; варто було б вам побачити мене тоді, коли мій стан можна було схопити пальцями двох рук! Бувало подорожні робили гак на чотири льє, щоб тут заночувати. Але лишімо розумні й дурні голови, які я колись крутила, і повернімося до мадам де Ляпоммре.

Жак: А чи не випити нам ще перед тим за дурні голови, які ви крутили, і за моє здоров'я?

Господиня: Дуже радо; були серед них варті уваги й згадки, не рахуючи вже вашої. Щоб ви знали: цілих десять років я була джерелом допомоги військовим, без жодної шкоди для мого добра й чести. Багато з них мало б клопіт у походах без моєї допомоги. Усі вони були порядні люди, і я не можу нарікати на жодного з них, як і вони на мене. Ніколи я не вимагала від них поквитування на письмі; часом доводилося мені чекати, але по двох, трьох чи чотирьох роках мої гроші завжди верталися...

Далі господиня почала називати імена офіцерів, які вшанували її, скориставшися її гаманцем: і пан такий то, полковник енського полку, і пан такий то, сотник енського полку. На цьому місці зірвався Жак з криком:

—Мій сотник, бідний мій сотник! Ви його знали?

Господиня: Ще б ні! Рослий, добре збудований мужчина, сухуватий, але шляхетного й суворого вигляду, доброї постави; на правій скроні дві червоні цяточки. То ви, кажете, були в службі?

Жак: Ще б пак!

Господиня: Тим миліші ви мені; певно ж, мусіли ви зберегти в собі кращі якості вашого тодішнього стану. Випиймо за здоров'я вашого сотника.

Жак: Якщо він ще живий.

Господиня: Живий чи мертвий, яка в тому різниця? Хіба не на те вояк живе на світі, щоб його вбили? І чи не обурювало б його докраю, якби по десятьох облогах і п'ятьох чи шістьох битвах довелося йому помирати серед цивільних бестій у чорних сурдутах?.. Але випиймо ще раз і повернімося до нашої історії.

Пан: Слово чести, правду кажете, господине.

Господиня: Я дуже рада, що й ви тієї самої думки.

Пан: Бо чудове маєте вино.

Господиня: Ах, ви про моє вино! А так, тут ваша правда. Чи пригадуєте, на чому ми зупинилися?

Пан: Так, при кінці найпідступнішого зізнання.

Господиня: Маркіз Дезарсі й мадам де Ляпоммре обнялися, захоплені одне одним, і попрощалися. Чим більше пані мусіла стримувати себе в його присутності, тим гостріший опав її біль по його відході. «Отже, це чиста правда, — подумала вона, — що він мене вже не любить»... Не буду вам переказувати в подробицях, до яких вигадок ми, жінки, вдаємося, коли чоловіки нас залишають, щоб ви не дуже собою пишалися. Я вам сказала, що ця жінка була горда, а ще в далеко більшій мірі мстива. Коли вляглося перше обурення, вона, в цілковитому спокої почавши обмірковувати заподіяну їй зневагу, замислила помсту, але таку жорстоку помсту, таким несвітським робом здійснену, щоб була вона на страх усім тим чоловікам, які важаться спокусити та й обдурити чесну жінку. Вона помстилася, і помстилася жорстоко; її помста пішла великим розголосом, але нікого не навчила; бо й по тому всьому нас, жінок, так само огидно спокушають й обдурюють.

Жак: Може, інших і так, але не вас!..

Господиня: На жаль, мене в числі перших! О, які ми дурні! Хай би вже й так, якби ті огидні чоловіки на замінах щось могли зискати. Та годі про це... Але з чого було їй починати? Вона ще й сама не знала; вона прикидала сяк і так, обмірковувала...

Жак: А що якби, заки вона обміркує...

Господиня: Добре кажете. Але обидві наші пляшки порожні... (Жане! — Пані? — Дві пляшки, з тих, що там геть у кінці, за в'язками дров. — Розумію) . Обмірковувала вона собі сяк і так, і ось що їй спало на думку. Мадам де Ляпоммре знала одну жінку з провінції, яка мала процес у Парижі і мусіла приїхати туди разом з своєю дочкою, молодою, вродливою, добре вихованою дівчиною. Знала й про те, що ця жінка, програвши процес і лишившися без нічого, зійшла до утримування кишла розпусти. Сходилися в неї, грали, вечеряли, і за звичаєм один чи два відвідувачі лишалися, щоб перебути з господинею чи дочкою ніч, на вибір. Вона послала одного з своєї служби розшукати цих істот. Так розшукали їх і запросили до мадам де Ляпоммре. Ці жінки, що прибрали собі прізвище мадам і мадмуазель Енон, не змушували себе довго чекати; другого ж дня мати подалася до мадам де Ляпоммре. По перших привітаннях мадам де Ляпоммре запитала в Енон, що та робила й що робить від того часу, як програла процес.