Дені Дідро - Жак фаталіст і його пан

— Ви не можете уявити нетерпіння, з яким я вас чекаю...

Вони подалися на двобій; той, що прицвяхував іншому руку, тобто пан Ґерші чи друг мого сотника, дістав добрий удар шпаги в живіт; прицвяхований підвів його, відвіз додому і сказав:

— Пане, ми ще зустрінемося...

Пан Ґерші не відповів нічого; а друг мого сотника сказав:

— Буду вельми радий.

Вони билися вдруге і втрете, до восьмого чи десятого разу; і за кожним разом той, що прошив руку, падав поранений. Обидва були порядні офіцери, обидва мали заслуги; їх авантура наробила багато галасу; в історію втрутився міністер. Одного з них залишили в Парижі, другого перевели в інше місце. Пан Ґерші підкорився наказові; але друг мого сотника впав у розпач. Отут і різниця між двома людьми, що обидва доброго характеру, але один мудрий, а в другого трохи не всі дома.

До цього місця історія пана Ґерші і друга мого сотника однакова: без жодної різниці. Отут власне й причина, чому я називав їх обох разом, чи розумієте, мій пане? З цього місця я їх розділю і оповідатиму вже виключно про друга мого сотника, бо решта стосуватиметься тільки до нього. Ах, пане, щойно тут ви побачите, як мало ми маємо впливу на наше призначення і скільки дивних речей записано на великому сувої!

Друг мого сотника, тобто той, що прицвяхував ножем руку, попросився на відпустку, щоб побувати у своїх краях; і одержав її. Його шлях лежав через Париж. Він їхав поштовою каретою. О третій годині ранку карета проїжджала повз оперу, саме тоді, коли там закінчився баль. Три чи чотири молоді вітрогони в масках сіли до карети, щоб разом з подорожніми доїхати до місця сніданку. Доїхали до призначеного місця на світанку, почали придивлятися один до одного, і хто ж мав бути більше здивований, як не прицвяхований, що впізнав того, хто прицвяхував йому руку! Цей другий подав йому руку, кинувся в обійми і почав висловлювати захоплення з такої щасливої зустрічі. У тут ж мить зайшли вони поза якусь клуню і, один у сурдуті, а другий у масці, вхопилися за шпаги. Тому, що прицвяхував другому руку, тобто другові мого сотника, випало розпластатися ще раз на землі, а його противник, пославши йому когось на допомогу, сів за стіл разом з своїми приятелями й рештою подорожніх та й заходився пити й їсти собі на здоров'я. Саме одні приготувалися рушати далі в путь, а інші повернутися до столиці на поштових конях і все ще в масках, як увійшла господиня і поклала край Жаковій розповіді.

Отак вона знову прийшла, і я попереджаю тебе, читачу, що не в моїй силі одіслати її геть.

— Чому ж?

Тому що вона з'явилася з двома пляшками шампанського, по одній у кожній руці, і тому, що так записано там, угорі, що кожен промовець, який починає з такого вступу, може бути цілком певний, що Жак його слухатиме.

Вона увійшла, поставила обидві пляшки на стіл і сказала:

— Ходіть, пане Жаку, будемо миритися...

Господиня була вже не в першій молодості; це була росла, дебела жінка, метка, з приємними рисами обличчя, усюди з достатком, з трохи великим ротом, але гарними зубами, повними щоками, опуклими під чотирикутним чолом очима, з дуже гарною шкірою, з одвертим виразом обличчя, живим і веселим; її руки були дещо товсті, зате надзвичайно гарні пальці, наче зроблені на те, щоб моделювати чи малювати. Жак ухопив її за поперек і міцно обняв; його гнів на гарну жінку чи вино ніколи не тривав довго. Так було записано там, угорі, про нього, про тебе, читачу, про мене і про багатьох інших.

— Мій пане, — звернулася вона до Жакового пана, — хочете, щоб ми випили все самі? Вважайте, навіть якби вам довелося ще їхати усіх сто льє, на всій дорозі вам не трапиться такого доброго вина.

Кажучи так, вона стиснула одну пляшку коліньми й відкоркувала її і так зручно затиснула отвір пляшки великим пальцем, що не змарнувалася жодна крапля вина.

— Нуте ж бо, — мовила вона до Жака, — мерщій, мерщій вашу склянку.

Жак наблизив свою склянку, а господиня, відхиливши свій палець трошки вбік, дещо відкрила отвір пляшки, і в одну мить Жакове обличчя було вкрите піною. Жак був приготований на цю витівку, і коли господиня вибухнула сміхом, засміялися й вони з паном. Кілька склянок випорожнили одну по одній, щоб погамувати пляшку від дальших вибриків, потім господиня запевнила:

— Дякувати Богові, всі уклалися спати, ніхто мені більше не перешкоджатиме, і я можу продовжити свою розповідь.

Жак, що дивився на неї очима, природна жвавість яких ще підвищилася під впливом шампанського, сказав, звертаючися чи то до неї, чи до свого пана: