— У такому випадкові я був би напевно в розпачі, але не мав би підстав нарікати, хібащо на долю, яка розлучила нас тоді, як ми відповідали одне одному, і звела нас докупи, коли ми зовсім порізнилися...
По цій розмові вони почали моралізувати про мінливість людського серця, про ненадійність присягання, про обтяжливість подружніх зв'язків... (Пані! — Що там? — Пошта) . Мої панове, — сказала господиня, — мушу вас залишити. Увечорі, коли всі мої справи будуть полагоджені, я повернуся і доведу до кінця цю пригоду, якщо вона вас цікавить... (Пані!.. Жінко!.. Господине!.. — Іду вже, йду) .
Коли господиня вийшла, пан звернуся до свого слуги:
—Жаку, чи ти щось помітив?
Жак: Що саме?
Пан: Що ця жінка оповідає багато ліпше, ніж можна б сподіватися від господині заїзду.
Жак: Це правда. Перешкоди, які часто чинили люди цього дому, вельми дратували мене.
Пан: І мене також.
А ти, читачу, говори одверто, бож бачиш, що ми шодо щирости на добрій дорозі: може, хочеш, щоб ми позбулися цієї вправної й велемовної цокотухи господині і повернулися до історії Жакового кохання? Про мене, як хочеш. Коли ця жінка прийде знову, Жак, що сам любить поговорити, ліпшого й не чекає, як увійти в свою ролю, зачинивши перед її носом двері. Він позбудеться її, сказавши через дірку для ключа:
— На добраніч, пані. Мій пан спить, я укладаюся в ліжко: доведеться відкласти решту на той час, коли ми будемо повертатися.
•••
«Перша клятва на вірність, яку дали собі дві істоти з плоті й крови, була виголошена під скелею, яка розсипалася на порох. Вони взяли собі за свідка незмінности своїх почуттів небо, яке саме щохвилини міняється. Усе мінялося в них і навколо них, а вони вірили, що їх серця не знають мінливости. О, діти, вічні діти!»
Я не знаю, хто автор цієї сентенції: Жак, його пан чи я; одне певне лише, що вона належить одному з нас трьох і їй передували б та за нею й слідували б ще багато інших, що привели б Жака, його пана й мене до вечері, до після вечері, врешті, до повернення господині, якби Жак не сказав своєму панові:
— Вважайте, пане, що всі ці красномовні сентенції, які ви не до речі оповідаєте, не варті однієї старої байки, яку розповідали на вечорницях у нашому селі.
Пан: Яка ж то байка?
Жак: Байка про піхву й ніж. Якось засперечалася піхва з ножем, а ніж і каже до неї:
— Піхво, люба моя, злодюжка ти єсть, бо щодень нового ножа приймаєш...
Піхва відповіла ножеві:
— Любий мій ножу, то ти злодюжка, бо щоденно піхву міняєш...
— Піхво, не те ти мені обіцяла...
— Ножу, ти мене перший зрадив...
Сварка зчинилася при столі, і той, що сидів між піхвою й ножем, обізвався до них такими словами:
— Ти, піхво, і ти, ножу, обоє ви залюбки міняли ножі й піхви, бо була вам така зміна до вподоби; зле лише зробили ви, обіцявши, що ніколи не будете міняти. Чи ти не бачив, ножу, що Бог створив тебе так, щоб ти пасував до багатьох піхов? А тебе, піхво, щоб приймати не одного тільки ножа? Ви називаєте ті ножі, що зарікаються не мати жодної піхви, і ті піхви, що зарікаються не приймати жодного ножа, божевільними; а не думаєте при тому, що ви майже такі самі божевільні, коли клянетеся, ти, піхво, одного ножа триматися, а ти, ножу, однієї піхви.
Тут озвався пан до Жака:
— Твоя байка не дуже моральна, але дотепна. Ти й не знаєш, яка мені дивна думка в голові. Я уявляю тебе чоловіком нашої господині і думаю, що мав би робити чоловік, який сам любить поговорити, з жінкою, що теж не знає упину?
Жак: Я робив би те, що робив перші дванадцять років мого життя, які прожив у мого діда й баби.
Пан: Як їх звали? Хто вони були?
Жак: Старим шматтям торгували. Мій дід Жасон мав багато дітей. Уся родина була мовчазна; вони вставали, одягалися і йшли в своїх справах; потім сходилися, обідали й розходилися, не мовивши й слова. Увечорі падали на стільці; мати й дочки пряли, латали, плели, хоч би тобі слово вимовивши; хлопці відпочивали; батько читав Старий завіт.
Пан: А ти що робив?
Жак: Я ходив по хаті з кляпою в роті.
Пан: З кляпою?
Жак: Так, з кляпою, і тій клятій кляпі я завдячую пристрасть до говорення. Траплялося так, що в домі Жасона цілий тиждень ніхто й рота не розкривав. За все своє життя — а вона дожила похилого віку — моя баба, мабуть, не сказала іншого слова, крім — «капелюх на продаж», а мій дід, стоячи при інвентарях непорушно, як стовп, з руками, закладеними в кишені сурдута, умів лише вимовити — «ще одне су». Були такі дні, коли він готовий був не вірити в Біблію.
Читать дальше