Дені Дідро - Жак фаталіст і його пан

Жак: Ах, залежно від того, як записано там, угорі!

Господиня: Ця жінка жила дуже відлюдно. Маркіз був давнім другом її чоловіка і бував у їх домі; вона не відмовлялася приймати його й тепер. Як не зважати б на його дещо в жіночому смаку замилування до перебільшених форм ввічливости, то він був той, про кого кажуть — людина чести. Безнастанне наполягання маркіза у сполученні з його особистими якостями, його молодістю, вродою, враження щирої пристрасти, самотність, нахил до ніжности, коротко сказавши, все те, що робить нас безборонними перед упаданнями чоловіків... (Пані! — Що там? — Поштар. — Посади його в зеленій кімнаті і почастуй, як звичайно) мало свій ефект, і мадам де Ляпоммре, по багатьох місяцях опору маркізові, боротьби проти самої себе, зажадавши за звичаєм найурочистіших клятв, ощасливила маркіза; щаслива без міри була б і його доля, якби він зміг зберегти ті почуття до своєї коханої, в яких він клявся і які вона мала до нього. Бо, бачите, пане, лише жінки здібні кохати, чоловіки ж у цьому ділі нічого не тямлять... (Пані! — Що там? — Жебрущий чернець. — Дай йому дванадцять су за цих панів, що зі мною, і шість за мене, а потім хай іде по інших кімнатах) . По кількох роках маркізові почало здаватися, що життя мадам де Ляпоммре дуже одноманітне. Він запропонував їй вийти у світське життя; і вона погодилася; приймати кількох панів і пань, і вона погодилася; влаштовувати товариські обіди й вечері, вона й на це погодилася. З часом він почав зникати, не бачивши її один день, два дні; ще далі перестав з'являтися на обіди й вечері, які сам улаштовуваїв; далі почав скорочувати свої відвідини; знайшлися справи, якими виправдувалася його відсутність; врешті, як і приходив, промовивши одне слово, розсідався в фотелі, брав у руки брошуру, кидав її, говорив з своїм псом або засинав. А як приходив увечорі, то його здоров'я, що розладналося докраю, вимагало завчасу повернутися додому: так наказував Троншен.* «Цей Троншен — великий чоловік! Слово чести, я не сумніваюся, що він урятує нашу приятельку, хоч інші лікарі вже не мають жодної надії». І так мовлячи, він брав свою палицю й капелюх і виходив, забуваючи часом навіть поцілувати її на прощання. Мадам де Ляпоммре... (Пані! — Що там? — Бондар. — Скажи, хай піде до льоху й огляне дві бочки з вином) . Мадам де Ляпоммре почувала, що він її вже не любить; їй хотілося пересвідчитися в цьому, і ось як вона вирішила... (Пані! — Вже йду, вже йду) .

Господиня, втомлена тим, що їй безнастанно перебивали, пішла вниз і, очевидячки, вжила заходів, щоб далі цього не було.

Господиня: Якось по обіді вона сказала маркізові:

— Ви заклопотані, маркізе.

— Ви також, маркізо.

— Це правда, і дуже прикро заклопотана.

— Що з вами?

— Нічого.

— Це неправда. Далебі, маркізо, — мовив він далі, позіхаючи, — розкажіть мені, що вам на серці; це виведе з нудьги вас і мене.

— Хіба ви нудьгуєте?

— Власне, ні; але бувають дні...

— Коли нападає нудьга.

— Ви помиляєтеся, моя дорога; присягаюся, що ви помиляєтеся; бувають лише іноді такі дні... І сам не знаєш, як це пояснитти.

— Друже мій, мені вже давно хочеться вам дещо одверто сказати, але я боюся засмутити вас.

— Ви могли б мене засмутити, ви?

— Можливо. Але небо може бути свідком моєї невинности... (Пані! Пані! Пані! — Хто б там був чи що б там трапилося, я заборонила вам мене кликати; покличте мого чоловіка. — Його немас дома) . Панове, прошу вибачити мені, я повернуся до вас за одну мить.

Господиня поспішила вниз, потім повернулася і продовжила свою розповідь:

... Це сталося попри моє бажання і поза моєю свідомістю. Імовірно, в наслідок якогось прокляття, що впало на весь рід людський, бо й я сама не владна його уникнути.

— О, мова про вас самих... Чого ж боятися!.. Про що ж власне йдеться?

— Маркізе, ідеться... Я в розпачі; з-за мене й вас опаде розпач. Як добре поміркувати, справді було б ліпше, якби я мовчала.

— Ні, моя люба, говоріть. Чи можливе, щоб ви в глибині свого серця мали таємницю від мене? Чи найперша наша умова не була в тому, що наші серця мають бути відкриті одне для одного без остачі?

— Це правда, і саме це й є те, що мене найбільше пригноблює; закид, який ще більше поглиблює інший, що його мушу сама собі зробити. Чи ви не помічаєте, що з якогось часу я не така безжурна, як раніше? Я втратила апетит і п'ю й їм тільки з конечности; я не можу заснути. Наше найближче товариство прикре мені. Уночі я сама з собою стаю на пораду й питаю себе: чи справді він тепер менше уважний до мене? Ні. Чи можу я закинути йому якісь підозрілі зв'язки? Ні. Чи він перестав бути таким ніжним до мене, як раніше? Ні. Чому ж твій друг лишився, як був, а твоє серце якось змінилося? Бо так є: ти не можеш цього утаїти; ти не чекаєш його з таким самим хвилюванням, як раніше; ти не маєш того задоволення бачити його, що раніше; того нетерпіння, коли він приходить з запізненням; не відчуваєш більше того солодкого занепокоєння, яке проймало тебе при гуркоті його коляси, при повідомленні про його появу.