Дені Дідро - Жак фаталіст і його пан

Дуже добре.

Чи не має яких прикростей?

Жодних.

Чи не має ворогів?

Про це не знає.

Як живе з ріднею, з сусідами, з жінкою?

У дружбі й мирі.

— З чого ж могло таке статися, — додав урядовець, — щоб я мав наказ тебе арештувати? Якби я мав виконати свій обов'язок, я взяв би тебе за барки, коляса стояла б напоготові, і відправив би тебе до місця, приписаного цим наказом. Ось маєш, читай...

Кондитор прочитав і зблід. Тоді урядовець сказав йому:

— Заспокойся, поміркуємо лишень собі разом, як нам найкраще зробити для моєї й твоєї безпеки. Хто буває в тебе?

— Ніхто.

— Твоя жінка вродлива й не від того, щоб пококетувати.

— У цьому ділі я покладаюся на її розум.

— Ніхто не підсипається до неї?

— Слово чести, ні, хібащо один управитель, який деколи приходить потиснути їй руку чи поговорити про нісенітниці. Але це відбувається в пекарні, при мені, в присутности моїх челядників, і я думаю, що між ними нема нічого такого, що було б проти звичаю і загрожувало моїй честі.

— Ти добрий чоловік.

— Можливо, що так, але з кожного погляду добре вважати свою жінку чесною. Так я й роблю.

— А той управитель, чий він?

— Пана Сен-Фльорантена.*

— А як ти гадаєш, з чиєї канцелярії вийшов наказ про арешт?

— Може, з канцелярії пана Сен-Фльорантена?

— Відгадав.

— Ого, їсти мої тістечка, цілувати мою жінку та ще й замкнути мене — це так огидне, що мені аж не віриться!

— Ти добрий чоловік! Чи не постеріг ти чого за своєю жінкою за останні кілька днів?

— Вона радше сумна, ніж весела.

— А управитель, ти давно його бачив?

— Здається мені, вчора, так, учора.

— Ти не помітив нічого?

— Я не так, щоб спостережливий; але мені здасться, що, прощаючись, вони ніби подавали знаки одне одному, наче б одне говорило — так, а друге — ні.

— Хто говорив — так?

— Управитель.

— Вони або не винні, або стоять у змові. Слухай, друже, не повертайся додому; сховайся десь у певному місці, на парафії чи в манастирі, де собі хочеш, і тим часом дозволь мені діяти самому. Головне ж, запам'ятай собі добре...

— Не виходити на люди й мовчати.

— Цілком правильно.

У ту ж мить дім кондитера був оточений шпигунами. Аґенти поліції, переодягнені на всі способи, зверталися до кондиторки, питаючися за її чоловіком. Одному вона відповідала, що він хворий, іншому, що поїхав на якесь свято, третьому — на весілля. Коли повернеться? Вона нічого про це не знала.

На третій день, о другій годині ранку, урядовця повідомили, що постерегли, як якийсь чоловік, сховавши обличчя у ковнір плаща, обережно відкрив двері від вулиці і тихенько прослизнув у дім кондитера. Прихопивши з собою фіякр, у супроводі комісара, слюсаря й кількох стражників, відразу ж прибув на місце й урядник. Постукали до кімнати кондиторки: жодної відповіді; постукали ще раз: жодної відповіді; за третім разом з середини почулося питання:

— Хто там?

— Відчиніть.

— Хто там?

— Відчиніть, іменем короля.

— Гаразд, — сказав кондиторці управитель, що спав з нею, —нема жодної небезпеки: це урядник, що прийшов виконати наказ. Відчиніть: я назву своє ім'я, він відійде геть, і на тому кінець.

Кондиторка, у самій сорочці, відчиняє і повертається до ліжка.

Урядник: Де ваш чоловік?

Кондиторка: Його нема.

Урядник (відхиляючи запону): А хто ж це такий?

Управитель: Це я, я управитель пана Сен-Фльорантена.

Урядник: Ви брешете, ви — кондитер, бо хто ж, як не кондитор, спить з кондиторкою. Встаньте, одягніться і слідуйте за мною.

Довелося скоритися. Його привезли сюди. Міністер, поінформований про витівки свого управителя, схвалив поведінку урядника, який сьогодні під кінець дня має прийти забрати управителя з цієї в'язниці й приставити до Бісетру, де він, завдяки ощадності адміністраторів, їстиме свою чвертку поганого хліба й унцію яловичини і пилятиме на басу від ранку до вечора...

Як ти гадаєш, читачу, чи не схилити б і мені голову на подушку, заки Жак і його пан прокинуться?

•••

Наступного дня Жак прокинувся дуже рано, виставив свою голову у вікно, щоб побачити, яка буде погода, побачив, що погода погана, знову вернувся до ліжка і дав нам змогу, своєму панові й мені, спати, скільки нам захочеться.

•••

Жак, його пан та інші подорожні, що опинилися в тому самому заїзді, сподівалися, що вигулиться під обіди; але так не сталося; а що грозова злива так переповнила потік, який відокремлював цю околицю від самого міста, що його небезпечно було переходити, усі ті, що держали путь у цьому напрямі, вирішили втратити один день і перечекати. Одні почали розмовляти; інші ходити сюди й туди і вистромлювати ніс у двері, щоб глянути на небо і, лаючись і гупаючи ногами, повернутися; багато хто почав політикувати й пити, а решта — курити, спати, а то й нічого не робити. Пан сказав Жакові: