Улас Самчук - Юність Василя Шеремети

Коли вони ввійшли на широку, відкриту веранду, то бачили що в кімнаті повно молоді. Всі реготали. Хтось стояв раком, очі зав’язані, а решта гатили його ззаду. Від диму не видно світу. — Гууу! — загули всі, коли побачили Миколу та Василя. Немає де сісти, ані місця стати. Все запхане. Микола пхнув ногою двері, і вони відчинилися. Увірвалось чисте повітря, цілий двір освітився. Стовбур старої акації також освітлений. Летять з темноти якісь метелики і крутяться біля лямпочки.

Усі тут. І Гриб, і Біленко, і Стасюк, і молодший Гнатюк, і навіть Нуждін. Хто їх всіх зігнав? У кімнаті троє діжок, на стіні якийсь портрет... Якийсь патлатий тип, вирваний з якоїсь книжки, без рами...

— Валентине, ну, давай, — сказав Микола. З’явилися кілька пляшок і чарки.

З’явилося трохи ковбаси, цибуля, кілька головок часнику. Налили чарки — випили. Потім ще і ще. З кожною чаркою робиться гамірніше. З дверей разом із світлом валує дим. Усі мотилі тікають. Василеві стає тісно. Йому хочеться конечно кинутись комусь на груди, розревітися і все висказати. Але він кріпиться.

Гриб і Біленко заводять пісню. Всі тягнуть за ними. Козенко задер свого носика і тепер він вже не Троцький, а комар. Він, видно, не звик пити і оп’янів неймовірно. Василь уявляє себе героєм якоїсь поганої повісті і йому ще більше хочеться ревти. Ніколи не було у нього такого бажання ревти, як сьогодні. На ціле горло він співає і цим намагається помогти собі. Посередині — довгий, міцний дубовий стіл, на столі вже все розкидане, стоять калюжі, насипано цигаркового попелу. Козенко співав, співав, а потім щось із ним сталося і він крикнув: — А тепер танцювати! — Вискочив на стіл, крутнувся, кілька чарок полетіло додолу і з бренькотом розбились, потім зіскочив на другий бік і пішов навприсядки. Декілька хлопців і собі пустилися за ним навприсядки. Решта почали награвати на губі гопака. Козенко виявився завзятющим танцюристом. Ніхто від нього такого не сподівався. Він підскакував з усієї сили, тупав, викручувався. Лямпочка під стелею розгойдалася від руху повітря, по стіні скачуть дикі, пелехаті тіні.

Гой, сиса морда лиса, як не віриш — подивися!

— завзятюще приспівує Козенко. Всі втомлюються кричати, деякі хриплять, але Козенко невтомний. Він все більше і більше розходиться. Його обливає піт. Він розхристаний, але не перестає танцювати. Це заражає також Василя. Він не витримав. Довго стояв, але нарешті і собі зірвався.

— Поля! — крикнув хтось. — Шеремета танцює!

Всі закричали, бо це була також несподіванка. Ще ніхто не бачив, щоб Шеремета танцював, а тепер ось як він витупує, аж земля гнеться... Губна оркестра посилилась. Танок збільшився, ніби вогонь, коли долляли оливи. І коли обидва танцюристи зовсім потомилися, вони ненароком зіштовхнулися і попали один одному в обійми.

— Це ти, Шеремето? — п’яно і хрипко спитав Козенко.

— Я, Козенку! — Вони тісно, тісно обнялися і почали цілуватися.

— Це ти, це ти! — говорив, заплітаючись, Козенко. — І чудово. От ти і я. Ми разом... Ми з тобою потанцювали... Так і треба. От. Гей, гей, козацтво преславне, запорізьке, чорноморське, славні хлопці, щоб ви всі виздихали. Чого так дивитесь на нас? Ми маємо також право на це! Понімаєте? Чого, Грибе, вирячив баньки? Ніжнік... Пробач! Нужндік! Ходи, квочко сіра, сюди! А я, хлопці, чуюся сьогодні як напередодні свята. Ось біля мене Шеремета. Це наш герой дня! Візьмімо на ура!

— Давайте, давайте! — загули всі, підхопили Шеремету і підкинули його майже під стелю.

— Ще! Ще! Ще! — кричав Козенко.

Потім всі кинули Василя коміть головою на Грибове ліжко. Воно провалилося. Козенко схопив Василя за ноги і потягнув його щосили. Василь переїхав через ліжко поперек і розтягнувся на підлозі. Йому закрутилася голова і він майже стратив притомність. Але, полежавши хвильку, опам’ятався. Над ним уже стояв Козенко у білому простирадлі і говорив:

— Маємо покійника. Він за свого життя був порядний і чесний, творив безсмертні діла. Він увійде до історії з усім, що має. Він викликає у нас подив... — Тут втрутився Микола. — Одійди геть! — крикнув він на Козенка. — Сідай, крякало! — відіпхнув Козенка набік, взяв під руку Шеремету і звів його на ноги.

А ніч йде, тікає, місяць лізе по склепінню небесному, місто вщухає. Хлопці розходяться, хто куди і хто коли. Василь йде з Козенком. Вони один одного підпирають.

— Ти, Шеремето, дурень! — меле Козенко. — Ти... думаєш, що... ті каналії переможуть... Ти думаєш, що я проти тебе... Іди геть! Я не проти тебе... Іди до біса! Я тільки... Ти знаєш, яке халєрне наше положеніє... Плюю я на нього, от і все!.. Де ти живеш? Я тебе заведу, а то ти ще застрягнеш десь... Ти, хлопче, п’яний, мов віхоть... Де ти живеш? Біля староства... Почекай... Вони ще тебе під самим носом знайдуть... Будь певний...