Улас Самчук - Юність Василя Шеремети

— Ну? — бурмоче Козенко.

— А знаєш ти, що? — ще раз перепитує Василь. — Я завтра вже не буду жити.

Козенко не дивується.

-— А що ж ти будеш завтра робити? — питає він флегматично.

— Я завтра, Козенку, умру...

— Ну, то вмирай собі на здоров’ячко... Що мені до того.

— Так, Козенку. Я завтра, мабуть, умру... Я завтра маю стріляти. Всі підуть на Бону, а я... я піду також... Там буде наш... наш... А ти пам’ятаєш, Козенку, як у Варшаві вбили митрополита? — запитав він зненацька.

Козенко якийсь час мовчить. Він, мабуть, щось пригадує.

— А що ти там, Василю, верзеш? Ти помацай себе за голову... Чи вона ще ціла?

— Ціла, Козенку... Але я завтра її розіб’ю... Я продірявлю її кулькою...

— Ти, Василю, дурень... Що ти там верзеш? У мене з носа тече і я вже тебе закапав... Ти краще відсунься... Але Василь каже далі своє:

— Але мені хочеться жити... І зо мною піде ще хтось... Ти знаєш його... Він є наречений... Розумієш? Наречений на загубу... Одна дівчина буде плакати, Козенку... А що нам до того, що хтось буде плакати... Ні, Козенку? Що нам до того, питаю я... Мене завтра на цьому світі однаково не буде... Я буду в землі... Буду гнити, як здохлий кролик... І земля буде забирати від мене моє тіло... Ти розумієш, Козенку? І зістануться з мене одні кісточки... Руки... ноги... черепок... пальці... волосся... А все решта піде в землю... Так... Піде в землю і з мене виросте квітка...

— Ні! — протестує зненацька Козенко. — Не квітка, а будяк... Будяк з тебе виросте, Василю... Бо ти ось тут серед ночі на дорозі валяєшся... І грішиш... Ти мелеш дурницю... Смерть, Шеремето,

— не забавка... Про смерть отак по п’яному не говорять...

— Може ти кажеш правду... Я не сперечаюся... Хіба я що кажу? Хіба я не кажу правди? Ти все думаєш, що я п’яний і верзу дурниці... А от ти завтра побачиш... Побачиш, чи я плів дурниці... Отак з дурниць, з дурниць і вийде не дурниця... У нас на селі діти бавились у весілля... їм треба було вітати молоду, як то роблять, з вогнем... І вони запалили солому... під клунею... І вийшов вогонь... А ми, Козенку, також діти... А тепер можна вже й вставати... Тільки ти, Козенку, не говори про це. Нащо? Ліпше не говори... Хай то буде між нами... Це ліпше... А тепер встаньмо...

— І Василь почав вставати. Земля під ним хиталася, ніби він лежав не на піску, а на розхвильованому морі. Він підіймав голову, але з ним також підіймалась земля. Він пробував звестися на руки, але вони ламалися в ліктях, ніби сірники. Козенко пручався також, але йому це вдалося скорше. Він якийсь час лежав, щось міркував, щось перекладав в пам’яті... Одно сюди, друге туди... Потім у голові йому почало прояснюватись, ніби над ними пройшла якась хмара і засвітило сонце. Він рукою обтер носа і почав зводитись. Став на ноги. Перед ним ще лежить Василь.

— Ну! Гей! Василю!.. Вставай! Підемо... Дай руку...

— Мені так добре на сирій землі, — чує він голос. — А скільки на небі зір... Бачиш, Козенку? А пам’ятаєш, як вмирав на полі бою князь Андрій. І як йому хотілось жити... Кожному жити хочеться... Зорі до нас моргають... Вітер для нас віє... Весна...

— А ти вставай! Треба нам вже йти, — каже Козенко.

— Я тут, Козенку, залишусь. Ти собі йди. Я тут залишусь. Хай мене ніхто не бачить. Тут собі ніч, та я, та ти... Тут ми самі, без законів. Тут ніхто нас не гнобить... Думай собі, що хочеш... Мені так, Козенку, добре при сирій землі, як нашим предкам у чистому полі, на степу... Ми так звикли вже до сирої землі, що відлипнути від неї тяжко.

— Бо ти, Василю, п’яний, — спокійно каже Козенко.

— П’яний. Алея все пам’ятаю. Ось лежу я на землі, мов гора... Сам-один під зорями. Руки заложив за потилицю і дивлюся на небо. Під моєю спиною земля. Я чую її. Нерви мої зростаються з її нервами. Кров моя пульсує разом з її кров’ю. Я дихаю разом з нею в один такт... А ти, Козенку, кажеш, що я п’яний... Я вже тверезий, тільки ноги мої ще не хочуть слухатись моєї голови. Хай не слухаються. Я ось зате полежу тут, бо інакше я не полежав би... Мені було б соромно...

— Добре, Василю, коли й ти сам не будеш слухатись твоєї голови, — повчає Козенко. — А тепер вставай...

— Ти, Козенку, не поет. Ти — пісна, черства личина. Ти не дивишся на зорі. Ти з усього смієшся. Для тебе немає краси... Недаремно ти писав: “Краса красою, а життя життям”, і там доводив, що в купі гною живуть черви і вони важливіші, ніж квіти, бо хоч не пахнуть, зате переробляють гній, з котрого виросте стебло, а на ньому колос, а з колоса буде хліб, а хлібом нагодують дітей... І ти так, Козенку, дивишся на все. Бо в тебе таке гостре, гніде око, бо ти не бачиш барви, а як бачиш її, то як бачиш?... Скептично. Ти в неї не віриш. Це ми тільки думаємо, що ось та барва червона. Ми так її назвали, а вона, можливо, синя чи бузкова, чи якась бура, як шкура ведмежа. А я, Козенку, хотів би заспівати якусь пісню. Якийсь гімн хотів би я заспівати. Я хотів би дати світові щось дуже гарне. Я дивлюсь на всіх наших товаришів... На тебе, на Приходу, на Гнатюка... На всіх дивлюся і думаю, що от як добре було б, щоб ви всі якось залишили по собі слід на землі. Подумай тільки, Козенку... Перед нами на цій ось малій поверхні пройшли міліони, ні, куди там міліони — біліони таких, як ми. І всі вони зникли невідомо куди, і ми не знаємо, хто вони були і для чого вони тут були... Не знаємо також, як вони жили і як зникли. Я, Козенку, хотів би, щоб так не було з нами. Розумієш мене? Я вас хотів би всіх возвеличити. Я вам хотів би дати безсмертя. І я нічого за те не хочу від вас. Я тільки хочу так, бо я думаю... Козенку! Я тобі щось скажу: мій батько і всі мої предки так не думали. Ти це добре знаєш. Вони жили собі, як живуть таргани у припічку. Вони нікого не зачіпали і тішилися, коли й їх не зачіпають. У них напевно була душа, бо вони мали мову, лаялись нею, але та душа була малою, ось як ця піщинка серед моря цього піску. Така душа ні на що не могла здатися. Але я, Козенку, вже інший. Не знаю, яким вітром мене привіяно у цю гущавину дрібненьких душ... Не знаю, хто мене пхнув сюди у це півпекло... Як то у Шевченка, пригадуєш: “У тому раю на землі, у тій хатинці у гаю я бачив пекло”. Щось так, здається. Не пам’ятаю зараз. Пекло я бачив так само, як і Шевченко, бо й він так само, як ось ми, невідомо звідки прийшов до тієї хатинки чи краще до тієї буди собачої, де люди жили разом з тарганами і поросятами... Мені вже, знаєш, душно. Ще не сходить сонце? Я ще всього не сказав. Така ось, Козенку, ніч... Куди ми підемо? Сідай краще біля мене... Ти, Козенку, все-таки золота душа. Я тобі це кажу одверто, бо куди з правдою? Ти мені подобаєшся, і я зовсім на тебе не гніваюся, що ти смієшся з мене. Як я смішний, то смійся. І я, властиво, ні на кого не гніваюся. Я мирна людина. Сам не знаю, чому я взявся до цього... Ні. Краще вже мовчати. То недобре звучить. Якась у тому істерика. І я тобі признаюся: я добре тямлю одну твою розмову... тоді... пам’ятаєш, як ми верталися з якогось засідання. Ти казав про неспокій, про чинний спротив... Але я в це, скажу тобі одверто, не вірю. Поки ми не виростемо, нічого з того всього не вийде... Але це не значить, що не буде спротиву. Буде. Це само собою. Хочемо ми того чи не хочемо... Але вирости нам треба. 0! Тоді буде спротив інший. Так, Козенку... А мені вже однаково...