Улас Самчук - Юність Василя Шеремети

Вони йшли довго. Йшли глибокою вулицею. До них звисало гілля дерев. Під ногами м’який пісок. Василь п’яний. Він п’яний до нігтів на пальцях. Він ще не був ніколи такий. Під ногами крутиться і тікає земля. В голові з шаленою швидкістю біжать уривки чогось, що, здається, з ним було, але вже відійшло. Він з усієї сили тримається на ногах, пручається сам із собою. Йому стає нудно. Козенко підтримує його з усієї сили. Крок за кроком вони вилазять з провалля на рівнішу дорогу. Ось вони вже вилізли на ту вулицю, що веде до Василевого мешкання.

— Козенку, — виривається з Василя. Очі його заплющені. Голова хоче кудись зірватися, але не знає куди. — Козенку... ти собі йди своєю дорогою... а я своєю... Ти собі, Козенку, йди...

Козенко перечить:

— Мовчи, Шеремето, а то я тебе запхну отуди під пліт... Кажу тобі... Я веду тебе аж додому...

— Ні... Не веди мене додому... Не хочу... Ти собі йди своєю дорогою, а я своєю...

Але вони йдуть та йдуть. Доходять до будиночка, де мешкає Настя. Василь раптом зупиняється. “Стій!” — каже він. Йому зненацька приходить якась думка. Він її не усвідомлює виразно. Це щось біле, непрозоре, мов молоко. Він міцно тримається на ногах.

— Козенку! — каже він. — Дивись! — і показує на вікна, де мешкає Настя. — Бачиш?

— Бачу, Шеремето.

— А що ти там бачиш? — питає дуже поважно Василь.

— Бачу паркан...

— Дивись, Козенку, вище... Бачиш? — знов так само поважно питає Василь.

Козенко не менш поважно відповідає:

— Бачу.

— Що ж ти там бачиш?

— Димар, Шеремето...

Василь не вдовольняється.

— Дивись нижче, — каже він.

— Бачиш?

— Бачу.

— Що ж ти там бачиш?

— Вікна...

— Ну, от... Вікна. Скільки їх бачиш?

— П’ять, шість... Шість!

— Не шість, а три...

— Ні. Шість бачу, — каже Козенко дуже спокійно і поважно. Він ледве тримається. — Нагорі три і внизу три!

— А ти дивись тільки нагорі... Там три! Затямив, Козенку...

— Затямив...

— Ну от...Так,ходімодалі...

І вони плентаються далі. Вони один одного підтримують. Доходять до повороту доріжки, що веде до яру, де беруть пісок і де недавно Василь розмовляв з Настею. Василь тягне Козенка туди, до яру. Козенко не розуміє, куди вони йдуть, але не перечить. Доходять до місця, де зовсім тихо, безлюдно, де дорога вузька... Тут обидва зупиняються.

— Тяжко тобі, Козенку, стояти? — питає поважно Василь.

— Тяжко, Василю, дорогий, — так само відповідає Козенко.

— Так сідай. Тут м’яко... Не бійся... А я буду стояти. Як сяду

— не встану...

Ці слова вплинули на Козенка. Він хотів сісти, але побоявся, що також не встане. Він комічно присів навшпиньки, але не втримав рівноваги і повалився наперед головою. Василь дивиться на нього згори і спокійно каже:

— Ти, Козенку, ліпше не качайся... Можеш розбити носа. — Сам Василь хитається над ним, мов годинникове вагалко, ноги йому заплітаються і він не певний, чи втримається навстоячки.

— Ні, — каже Василь. — “Слаб і сміріться ґатов”, — цитує він Блока і спокійно валиться на землю. Він хотів сісти обережно, але земля виявилась ближче біля нього, ніж він розраховував, і він важко гепнув на пісок.

— Де ти, Козенку? — питає він, випльовуючи з рота пісок.

— Я тут, — чує він спокійний голос. — У мене тече з носа.

— Цікаво, — говорить по-філософськи Василь, — що там у тебе тече з носа?

— Я ще, Шеремето, не знаю...

— Сідай, Козенку, тут ближче... Сідай тут... Я далі не можу... Я слабий... Я не можу поворушити ногами. — Козенко присувається до Василя і обіймає його.

— Ах ти, Василю, — каже він. — Ти мій друг чи ні?

— Так, Козенку... Ми з тобою кревні брати... Тільки в тебе ніс гострий, а в мене тупий... Ти тонкий, а я грубий... Ти любиш попа, а я попадю... Ти віриш у... Ану його до всіх чортів, які тільки є в пеклі. Ми з тобою сьогодні випхнуті за межі, гик, — гикнув він...

— За межі... е-е-е... — Йому помагає Козенко:

— Де кінчаються люди і починаються свині...

— Так, голубе сизий. Так, мій милий... А хто б подумав... Ти, Козенку, був завжди із своїми Герценами... Ти їх, мов щур, гриз і вдень, і вночі... Ти був, Козенку, такий вже ідейний, такий ідейний, що Господи... Ти вже, здається, самого Маркса почав гризти... Ні? Не кажу я правду, Козенку? І ти, здається, уже перейшов до Соловйова... І все “ні почом”, як кажуть наші дядьки... І впився. Га!

— Буває, знаєш... Я вірив, що людина... Що чоловік, як каже Горький, звучить гордо, — говорить десь за плечима у Василя Козенко.

— А тепер? Що? Вже не думаєш? — питає Василь.

— Ні. Думаю... Тільки іноді ось так буває... Все то, Козенку, людське. А знаєш, що?