Герман Гессе - Деміан

Музикант трохи підняв свого крислатого капелюха і змахнув з високого чола темне волосся. При цьому він зиркнув на мене і, нахилившись через стіл, тихо і з цікавістю запитав:

— А як звати бога, про якого ви кажете?

— На жаль, я майже нічого не знаю про нього, власне, лише його ім’я — Абраксас.

Музикант роззирнувся навколо, немовби хотів перевірити, чи ніхто не підслуховує. Потім він присунувся ближче і прошепотів:

— Так я й гадав… Хто ви такий?

— Я гімназист.

— Звідки ви довідалися про Абраксаса?

— Випадково…

Він так грюкнув по столу, що аж вино вихлюпнулося з келиха.

— Випадково? Не морочте мені голову, юначе! Про Абраксаса довідатися випадково неможливо — запам’ятайте це! Я вам про нього дещо розповім. Я трохи знаю про нього.

Він замовк і відсунув свого стільця. Коли я з очікуванням глянув на нього, він скривився.

— Не тут… Іншим разом… Ось, візьміть.

Він поліз у кишеню свого пальта і, діставши звідти жменю смажених каштанів, підсунув їх мені.

Я мовчки узяв каштани і став смакувати.

— Отже… — прошепотів він через деякий час. — Звідки ви знаєте про… нього?!

Я не став зволікати.

— Я був дуже самотній і розгублений. І якось згадав про одного приятеля з минулих років, який, до речі, дуже багато всього знає. Я щось намалював, якогось птаха, який вилупився із земної кулі, і послав йому цей малюнок. Через деякий час, коли я вже цього й не очікував, у мене на руках опинився аркушик паперу, на якому було написано: «Птах вилуплюється з яйця. Яйце — це світ. Хто хоче народитися — має зруйнувати світ. Птах летить до бога. Бога звати Абраксас».

Він нічого не відповів, ми лущили каштани і їли, запиваючи вином.

— Візьмемо ще по келиху? — запропонував він.

— Дякую. Я не люблю пити.

Він гмукнув, дещо розчарований.

— Як знаєте. А я посиджу тут ще трохи. Бувайте!

Наступного дня, коли я прийшов до церкви, він зіграв щось своє на органі, після чого був не надто балакучий. Ми вийшли з церкви і попрямували до міста. На якійсь вулиці він завернув у провулок до старенького будинку. Ми пройшли через темні кімнати й коридори і піднялися нагору. У просторій похмурій і занедбаній кімнаті, крім рояля, ніщо не свідчило про музику. Велика книжкова шафа і письмовий стіл нагадували кабінет ученого.

— Скільки у вас книг… — промовив я захоплено.

— Частина — із книгозбірні мого батька. Так, молодий чоловіче, я живу у своїх батьків, але не можу вас їм представити, бо моє приятелювання з іншими людьми не вельми шанується в цьому будинку. Я, знаєте, такий собі «блудний син». Мій батько — людина дуже поважна, він — відомий у цьому місті священик і проповідник. А я, щоб ви відразу були в курсі справи, — його здібний і багатообіцяючий отрок, який, на жаль, збився з дороги і трошки схибив. Я був богословом і незадовго до державних іспитів покинув цей високоповажний факультет. Хоча, власне, все ще цікавлюся цим напрямком, але у плані приватних досліджень. Яких богів понавигадували собі люди в різні часи — це для мене все ще дуже важливо й цікаво. А взагалі, я тепер лише музикант і, здається, скоро отримаю скромне місце органіста. Тоді знову буду в лоні церкви.

Я розглядав корінці книг — грецькі, латинські, давньоєврейські назви — наскільки все це можна, було розгледіти при слабкому світлі гасової лампи. Тим часом мій знайомий у кутку біля стіни почав із чимось порпатись.

— Ідіть сюди, — покликав він мене невдовзі. — Ми зараз трохи помудруємо, тобто полежимо коло вогню і помислимо.

Він чиркнув сірником і підпалив у каміні папір і дрова. Полум’я одразу здійнялося високо, він розгрібав вугілля і роздмухував вогонь з якоюсь побожною ретельністю. Я ліг поруч із ним на протертий старенький килим. Ми мовчки дивилися на вогонь, який вабив і манив. Ми пролежали отак, мабуть, годину, дивилися на язики полум’я, як воно розгойдується, спалахує і бурхливо здіймається, спадає і корчиться, згасає і зрештою тихо осідає на жарінь.

— Вогнепоклонство — не найгірше з того, що було колись вигадане людьми, — пробурмотів він. Більше ніхто не промовив ні слова. Не зводячи очей з вогню, я занурювався в мрійливу тишу, бачив якісь контури чи образки у гарячому приску. Одного разу я навіть здригнувся від несподіванки — мій приятель додав у жар трохи дьогтю. Злетіли довгі язики полум'я, я вгледів у них… свого птаха з жовтою яструбиною головою… У жарі каміна, який потроху згасав, палаючі золоті контури спліталися в химерне плетиво, можна було вгледіти картинки, людей чи тварин, фантастичних рослин, плазунів і змій. Коли я, отямившись, подивився на свого сусіда, він незворушно, в самозабутті, підперши кулаком підборіддя, дивився на жарінь.