Герман Гессе - Деміан

Лише поступово й підсвідомо я вибудував зв’язок між цим цілковито внутрішнім образом і тією підказкою, що прийшла ззовні, — стосовно бога, якого я шукав. Але потім зв’язок цей став тісніший і глибший, і я відчув, що саме в цьому прикметному сні я і закликав Абраксаса. Блаженство і жах, переплетення чоловічого і жіночого, найсвятішого і найогиднішого, здригання від глибокої провини, що проймала найніжнішу цнотливість, — таким було кохання в моєму видінні, і таким був той Абраксас. Кохання вже не було тваринним темним потягом, як це налякано сприймалось мною спочатку. Воно вже більше не було й натхненним, молитовним поклонінням, яке породжував у мені образ Беатріче. Воно було і тим, і тим, і ще чимось глибшим — воно було ангельським образом і сатанинською подобою, чоловіком і жінкою водночас, людинним і тваринним, найбільшим благом і найбільшим злом. Жити цим — здавалося моїм призначенням, спізнати це — моєю долею. Я прагнув такої долі і боявся її, але вона завжди була присутня, завжди була зі мною.

Наступної весни я мав лишити пансіон і стати студентом. Але я ще не знав, де і що вивчатиму далі. Над моєю верхньою губою вже пробився пушок, я ставав юнаком, однак почувався все ж цілковито безпорадним, без будь-якої мети. Певним було тільки одне: мій внутрішній голос, мої видіння. Я відчував, що маю сліпо підкорятися цій спрямовуючій волі. Але здійснювати це вдавалося тяжко, я бунтував. Можливо, я божевільний (так думав я часто), можливо, я не такий, як інші? Але ж усе, що робили ті інші, вдавалось і мені, при певному зосередженні я міг читати Платона, розв’язувати задачі з тригонометрії чи розібратися в якійсь хімічній формулі. Я не міг тільки одного: вилучити з темряви приховану мету і накреслити її десь перед собою. Натомість інші точно знали, чого вони хочуть: стати професорами чи суддями, лікарями чи художниками, знали, скільки це вимагатиме часу і які обіцяє переваги. Мені це не вдавалось. Можливо, я теж коли-небудь стану кимось, але звідки я міг про це знати? А може, я продовжуватиму пошуки роками, але так і не стану ніким і не досягну жодної мети? Хоча до якоїсь і прийду. Але може виявитися, що вона зла, небезпечна, жахлива…

Я, либонь, тоді хотів жити тим, що само виривалося з мене назовні. Чому ж це було так важко?

Часто я робив спроби намалювати манливий образ кохання зі свого сновидіння. Але мені це не вдавалося. Якби воно вдалося, я послав би його з листом до Деміана. Де він був? Хтозна… Я відчував тільки те, що він пов’язаний зі мною таємничим чином. Але коли ж я побачу його знову?..

Мирний спокій тих тижнів і місяців, які забарвилися образом Беатріче, давно минув. Я гадав тоді, що досяг якоїсь гавані, де знайшов певну внутрішню злагоду. Але й досі бувало так: як тільки якісь світлі мрії справляли на мене благотворний вплив, вони тут же починали в’янути, тьмяніти. Отже, марно зітхати за ними… Я жив немов у вогні невгамовного пожадання, напруженого очікування, і це часто доводило мене до якогось шаленства. Образ вимріяного кохання я часто бачив перед собою набагато виразніше, ніж власні руки. Я розмовляв із ним, плакав чи проклинав його. Мінливий образ ставав то матір’ю, і в сльозах я схилявся перед ним на коліна, то прибирав риси коханої, і я відчував жагучий жаданий поцілунок, а іноді мав щось страхітливо-зловісне, і я називав його чортом і хвойдою, вампіром і вбивцею. Той мінливий образ спокушав мене найніжнішими любовними мріями або всілякими безпутствами — він не знав міри ні в доброму і прекрасному, ні в ницому і злому.

Всю ту зиму я прожив у внутрішній збуреності, описати яку мені важко. До самотності я звик давно, вона не пригнічувала мене, я жив мріями про Деміана, із яструбом, з образом багатоликої постаті, яка наснилася мені, яка була моєю долею і моєю любов’ю. Цього було достатньо, щоб у ньому жити, бо все дихало чимось більшим, далеким, усе вказувало на Абраксаса. Але жоден мій сон, жодна думка не була мені підвладна, я не міг викликати її чи забарвити за власним бажанням. Вони приходили і захоплювали мене, керували мною, я жив ними.

Ззовні я, щоправда, почувався захищеним. Страху перед іншими я не відчував — це засвоїли і мої однокласники, вони ставилися до мене з потаємною повагою, яка часто викликала у мене зневажливу посмішку. Якби я хотів, то міг би розгледіти наскрізь більшість із них, і часом траплялося, що цим я їх дуже дивував. Але прагнув я цього рідко або взагалі не хотів. Я завжди був зайнятий собою, тільки собою. І палко жадав нарешті також виліпити щось із себе для світу, вступити з ним у якісь стосунки, у боротьбу. Іноді, коли я ввечері блукав вулицями, розворохоблений, я міг до півночі не повертатися додому, сподіваючись: от-от зараз зустріну свою омріяну любов, вона пройде повз мене за рогом наступного будинку чи покличе мене з найближчого вікна… Оте напружене чекання було часом нестерпно-болісним, і я був готовий уже мало не накласти на себе руки.