Герман Гессе - Деміан

Якийсь своєрідний прихисток я знайшов ділком «випадково», як кажуть зазвичай. Але щоб той, кому чогось бракує, знаходив необхідне — так не буває, тут грає не випадковість, а він сам, його веде власна потреба, власна зумовленість.

Під час моїх прогулянок до мене вже іноді долинали звуки органа від однієї церковки на околиці міста, але я там не затримувався. Проходячи вже вкотре повз цю церкву, я знову почув орган і упізнав музику Баха. Я підійшов до вхідних дверей — вони були замкненими. Вулиця була майже безлюдна, і я присів біля брами на підмурівок, підняв комір пальта і став слухати. Орган був із нешироким діапазоном, але грав хтось на ньому чудово, з незвичним, дуже особистим пристрасним завзяттям, музика звучала як молитва. У мене було таке відчуття, що в цій музиці захований скарб, а той, хто грав, знав це і тепер намагався видобути його, боровся за це, мов за власне життя. У музиці (якщо мати на увазі техніку виконання) я мало що смислив, але оте вираження душі я інстинктивно вловлював ще з дитинства і відчував у собі музикальність як щось само собою зрозуміле.

Потім музикант зіграв щось сучасне, можливо, Регера. У церкві було майже темно, тільки промінчик сонця просотувався крізь найближчий вітраж. Музика стихла, я ще якийсь час прогулювався біля церкви, поки не побачив органіста, який виходив. Це був ще порівняно молодий чоловік, проте старший за мене — незграбний, приземкуватий. Він швидко, енергійно і трохи наче невдоволено попрямував геть.

Відтоді я звик іноді у вечірні години сидіти перед церквою чи прогулюватися біля неї. Одного разу я застав двері відчиненими і, щасливий, просидів мерзнучи півгодини на лаві, поки органіст грав нагорі при мізерному гасовому освітленні. У тій музиці, яку він награвав, я чув не лише його самого. Все, що він грав, здавалося також пов’язаним зі мною якоюсь спорідненістю, якимось таємничим зв’язком. Усе, що він виконував, було релігійним, ревним і набожним, благочестивим. Але не як у парафіян і пасторів, а як у прочан і жебраків середньовіччя. Благочестивим з усією неозорою повнотою того світовідчуття, що вище будь-яких віросповідань. Органіст старанно виконував твори майстрів іще до Баха і старих італійських композиторів. І всі вони промовляли одне й те саме, всі говорили про те, що було і в душі музиканта: туга, проникливе сприйняття світу і бурхливий розрив із ним, жагуча напруженість того, хто дослухається до власної душі, сп’яніння від віддачі і пильний інтерес до чудесного.

Одного разу, коли органіст вийшов із церкви, я потайки пішов слідом за ним і побачив, як він зайшов до невеличкого шинку на околиці міста. Я не втримався і пішов за ним. Тут я вперше розгледів його зблизька. Він сидів за столиком у кутку, не знявши чорного фетрового капелюха, за келихом вина, і обличчя його було саме таким, як я й сподівався. Воно було якесь дикувате, допитливе і вперте, норовливе і сповнене волі, хоча в кутиках вуст вгадувалося щось ніжне і дитяче. Все чоловіче і сильне зосередилося в очах і на чолі, нижня частина обличчя була ще неокреслена і почасти млява, м'яке підборіддя не дуже пасувало своїм хлоп'ячим обрисом до чола і рішучого погляду. Meні сподобалися його темно-карі очі, сповнені гордості й відокремленості.

Я мовчки сів навпроти. Окрім нас, у шинку не було більше нікого. Він зиркнув на мене, ніби хотів спекатись. Однак я не відводив від нього свого погляду, поки він не буркнув грубувато:

— Якого дідька ви витріщилися на мне? Вам щось потрібно?

— Нічого мені від вас не потрібно, — відповів я. — Я й так від вас уже багато чого узяв.

Він спохмурнів.

— Ви мрієте музикою? По-моєму, це огидно — бути мрійником музики.

Я не піддався на грубощі.

— Я вже не раз вас слухав там, у церкві, — вів я далі. — Втім, я не хочу набридати. Я, власне, шукав для себе чогось особливого — сам не знаю чого. Але ви взагалі не звертайте на мене уваги. Я ж можу слухати вас у церкві.

— Я завжди зачиняюся.

— Але нещодавно ви забули замкнути двері, і я зайшов непомітно всередину і просидів там. Зазвичай я стовбичу знадвору або сиджу на підмурівку.

— Он як? Наступного разу заходьте — всередині тепліше. Просто треба добряче постукати у двері. Але не тоді, коли я граю. Тепер зізнавайтесь — що ви шукаєте? Ви, юначе, ще, мабуть, школяр або студент. Чи музикант?

— Ні, я просто люблю слухати музику — отаку, як ви граєте, абсолютно досконалу; слухаючи її, відчуваєш, що душу потрясає небо і пекло. Музику я дуже люблю, може, тому, що в ній мало отієї «повчальності». Все інше — набридливо-моральне, а я шукаю чогось іншого. Від такої моральності я завжди страждав. Я не вмію вдало висловлюватись. Чи знаєте ви, що мусить існувати божество, яке водночас є і богом, і дияволом? Такий бог начебто повинен був існувати — я чув про це.