Герман Гессе - Деміан

— Мені вже час… — проказав я тихо.

— Що ж, до побачення.

Він не ворухнувся. Лампа вже згасла. Мені довелося пробиратися мало не навпомацки з цього зачарованого будинку через темні кімнати і коридори. На вулиці я зупинився і подивився догори на стару будівлю. Світло не горіло в жодному вікні. Відсвіт ліхтаря ледь зблискував на мідній табличці біля дверей.

«Пісторіус, головний священик», — прочитав я.

Уже вдома, сидячи самотньо за вечерею у своїй кімнатці, я подумав, що ні про Абраксаса, ні про щось інше я від Пісторіуса так і не почув.

Ми взагалі обмінялися ледве чи десятком слів. Але своїми відвідинами я залишився дуже вдоволений. Наступного разу він пообіцяв мені зіграти дуже рідкісний твір старовинної органної музики — Пассакалію Букстехуде.

Я й не знав, що органіст Пісторіус подав мені перший урок, коли ми лежали на підлозі біля каміна в його похмурій усамітненій кімнаті. Споглядання вогню подіяло на мене дуже благотворно, воно видобуло з глибин свідомості картини і нахили, які в мене завжди були, хоч я ніколи не надавав цьому значення.

Уже в ранньому дитинстві я полюбляв розглядати різні химерні витвори природи, віддаючись їхній чарівливості, їхній мудрій глибинній мові. Химерне, здерев’яніле коріння дерев, кольорові прожилки в камені, райдужні плями на воді, тріщини на склі — такі речі зачаровували мене. Але найбільше — водограй або вогонь, дим, хмари при заході сонця, кольорові плями ще довго кружляли в мене перед очима, коли я їх заплющував. Після отого мого приходу до Пісторіуса я чомусь знову це все пригадав. Я помітив, що зобов’язаний йому якимось підживленням, якоюсь невисловлюваною радістю, посиленим відчуттям самого себе, що народилось відтоді при довгому спогляданні відкритого вогню — напрочуд благотворного.

До небагатьох відкриттів, зроблених мною досі на шляху до глибинної мети життя, додалося ще оте нове: споглядання тонких структур, самозабутнє занурення в ірраціональні, хитромудрі, дивні форми природи. Воно викликає в нас почуття злагоди нашої душі з волею, яка витворила ці структури. Невдовзі ми відчуваємо спокусу вважати їх нашими власними химерними творіннями. Ми бачимо, як межа між нами й природою тремтить і розпливається. Ми впадаємо в той стан, коли вже невтямки — чи то від зовнішніх вражень ведуть свій початок образи на сітківці ока, чи від внутрішніх. Ніде так просто й легко, як під час цієї вправи, не вдається виявити, якою величезною мірою ми самі є творцями, якою величезною мірою наша душа завжди бере участь у невпинному сотворенні світу. Більше того — в нас і в природі живе одне і те саме неподільне божество. І якби зовнішній світ раптом згинув, хтось із нас зумів би відтворити його заново — адже гора і річка, дерево і листя, корінь і квітка — все, що створене природою, вже наперед вбудоване у нас, воно бере свій початок з нашої душі, чия сутність — вічність. Ця сутність непізнана нами, але сприймається здебільшого як сила любові й сила творчості.

Лише через багато років я знайшов підтвердження цього спостереження в одній книзі, а саме — у Леонардо да Вінчі. Він десь говорив, як захопливо-цікаво дивитися на стіну, запльовану безліччю людей. Перед кожною вологою плямою на стіні він відчував те саме, що Пісторіус і я перед вогнем.

Під час наступної нашої зустрічі органіст дав мені таке пояснення:

— Ми завжди занадто звужуємо межі своєї особистості. Ми зараховуємо до своєї особистості завжди тільки те, в чому вбачаємо якусь індивідуальну, якусь відмінну особливість. Але ж ми складаємося з усього того, що існує у світі. Кожен з нас, так само як і наше тіло, носить у собі весь родовід розвитку — від риб і ще далі. Так і в нашій душі міститься все, чим колись жили людські душі. Усі боги і культові ідоли, які колись існували — чи то у греків або китайців, чи у зулуських кафрів, — усі вони присутні в нас, наявні як можливості, як бажання, як виходи зі становища. Якби все людство вимерло і залишилася одна-єдина, скільки-небудь здібна дитина, яку нічого не вчили, то ця дитина знову відновила б увесь хід речей, знову змогла б відтворити богів, демонів, рай, заповіді й заборони, старі й нові заповіти — геть усе.

— Ну, гаразд, — додав свого я, — але в чому ж тоді полягає цінність індивідуума? Чому ми ще чогось прагнемо, якщо в нас самих уже все існує давним-давно, в готовому вигляді?

— Стоп! — запально вигукнув Пісторіус. — Це велика різниця — чи ви тільки носите світ у собі, чи ви ще й це знаєте! Божевільний може народити думки, які нагадуватимуть Платона, а який-небудь сумлінний учень гернгутерської школи творчо осмислює суть глибоких міфологічних вірувань, які зустрічаються у гностиків чи в Зороастра. Але він про це не здогадується, бо ще нічого не знає! Це все одно що — дерево чи камінь, у кращому випадку — тварина, поки вони цього не усвідомлюють. Але як тільки зажевріє перша іскра такого знання — він стає людиною. Ви ж, напевно, не вважаєте всіх двоногих, яких зустрічаєте на вулиці, людьми тільки тому, що вони ходять прямо і виношують своїх дитинчат дев’ять місяців? Ви ж бачите, що багато з них — як риби чи вівці, черв’яки чи їжаки, деякі з них — мурашки, інші — бджоли! Так от, у кожному з них закладені можливості олюднення, але розкриваються ці можливості тільки тоді, коли він про них здогадується, коли починає хоч частково їх усвідомлювати.