Герман Гессе - Деміан

З усіх моїх снів найприкметнішим був один. Часто, дуже часто він просотувався під геральдичним птахом до нашого старого будинку. В нім я хотів пригорнути до себе матір, але обнімав замість неї якусь могутню напівчоловічу-напівматеринську постать, якої я боявся і до якої мене все ж вабило палке жадання. І цей сон я, певна річ, ніколи не міг би розповісти своєму приятелеві. Його я затаїв навіть тоді, коли вже відкрив йому все решту. Цей сон був моїм найпотаємнішим прихистком, моїм притулком.

Коли я відчував себе пригніченим, я просив Пісторіуса зіграти мені Пассакалію старого Букстехуде. Я сидів у вечірній темній церкві, віддаючись цій дивній, щирій, зануреній в саму себе музиці. Вона щоразу діяла на мене благотворно і підвищувала готовність дослухатись до голосів душі.

Іноді ми залишалися на деякий час у церкві навіть після того, як орган замовкав, і дивилися, як слабке світло просотувалося крізь високі стрілчасті вітражі, а потім зникало.

— Зараз здається смішним, — починав Пісторіус, — що колись я був богословом і мало не став священиком. Але я помилявся тоді тільки щодо форми. Бути священиком — моє покликання і моя мета. Тільки я занадто рано віддав себе в розпорядження Єгови, ще не звідавши Абраксаса. Власне, будь-яка релігія прекрасна! Релігія — це душа, незалежно від того, приймаєш ти причастя по-християнськи чи вирушаєш на прощу до Мекки.

— Але ж тоді, — зауважив я, — ви, власне, могли б стати священиком?

— Ні, Сінклере, ні. Адже мені довелося 6 лукавити. Наша релігія сповідується так, ніби вона ніяка не релігія. Вона лише удає, ніби вона — витвір вищого розуму. У крайньому разі я міг би стати католиком, але протестантським священиком — ні! Небагато хто з істинно віруючих (а я знаю таких) тримається за буквальний смисл. І їм я не міг би сказати, що Христос, наприклад, був для мене не реальною особою, а героєм, міфом, величезним силуетом, у якому людство закарбувало само себе на стіні вічності. А інші люди, які приходять до церкви, щоб почути розумне слово, щоб виконати свій обов’язок, щоб нічого не пропустити і тому подібне, — що я повинен був їм казати? По-вашому, навернути їх у віру? Але цього я аж ніяк не хочу. Священик не прагне навертати у віру, він хоче тільки жити серед віруючих, серед таких, як він сам, хоче бути носієм і виразником почуттів, з яких віряни витворюють своїх богів.

Він зупинився. Потім продовжив:

— Наша нова віра, для якої ми оце вибрали ім’я Абраксаса, — чудова, дорогий друже! Вона — найкраще з того, що у нас є на сьогодні. Але вона ще немовля! Крила в неї ще не виросли. Але самотня релігія — це ще не те, що потрібно. Вона повинна стати всезагальною, їй потрібен культ і захоплення, свята і таїнства…

Він замислився і поринув у себе.

— Хіба не можна справляти таїнства, скажімо, на самоті чи у вузькому колі? — запитав я несміливо.

— Можна, — кивнув він. — Я вже давно їх справляю. Я справляв такі культи, за які мені довелося б цілі роки просидіти у в’язниці, якби про це хтось довідався. Але я знаю — це ще не те, що потрібно…

Несподівано він міцно ляснув мене по плечу — я аж здригнувся.

— Друзяко! — сказав він проникливо. — У вас теж є таїнства. Я знаю, що вам повинні снитися сни, про які ви мені не розповідаєте. Я й не хочу про них знати. Але скажу вам: живіть ними, цими снами, грайтеся в них, споруджуйте їм вівтарі. Це ще не досконалість, але це певний шлях. Чи оновимо ми — ви, я і ще хтось — коли-небудь світ, — буде видно. Але всередині себе ми маємо оновлювати його щодня, інакше з нас нічого не вийде. Подумайте про це! Я знаю, що у свої вісімнадцять років, Сінклере, ви не ходите до вуличних повій. Отже, у вас повинні бути інтимні сни, любовні жадання. Можливо, ви їх боїтеся. Не бійтеся їх. Вони — найкраще з того, що у вас є. Можете мені повірити. Я багато втратив на тому, що у ваші роки нищив свої інтимні сни, прояв життєвості. Цього робити не слід. Знаючи про Абраксаса, робити цього вже не можна. Не треба боятися і вважати забороненим нічого з того, чого прагне наша душа.

Я спантеличено заперечив:

— Але ж не можна робити все, що заманеться? Хіба можна убивати людину тільки тому, що вона комусь огидна?

Він присунувся ближче.

— За певних обставин — можна й це. Тільки зазвичай це помилка. Та я й не хочу сказати, що потрібно робити все, що вам спаде на думку. Ні, але ці фантазії, в яких є свій сенс, ви не повинні вважати шкідливими, відмахуючись від них і моралізуючи з їх приводу. Замість того, щоб розпинати на хресті себе чи когось іншого, можна з піднесеними думками пити вино на бенкеті життя й уявляти при цьому таїнство жертвоприношення. Можна і без таких дій ставитися до своїх поривів з повагою і любов'ю. Тоді вони розкриють свій сенс — а він у них усіх є. Коли вам знову спаде на думку що-небудь, що здаватиметься божевільним і гріховним, Сінклере, — а раптом в голову шибоне думка когось убити або вчинити якусь розгнуздану розпусту — згадайте на мить, що то ж у вас всередині Абраксас шаленіє! Людина, яку ви хочете вбити, — це ж не якийсь конкретний такий-то чи такий пан — він, певне, тільки подобизна чогось, машкара. Коли ми ненавидимо когось — ми ненавидимо в його образі те, що сидить в нас самих. Те, чого немає в нас самих, — нас не хвилює.