Герман Гессе - Деміан

Урок закінчився, але я з нього не запам'ятав нічого. Розпочався наступний, останній. Його провадив новий учитель, який прийшов до нас одразу після закінчення університету і сподобався нам уже тому, що був молодий і поводився з нами без награної поважності.

Отож ми читали Геродота під керівництвом доктора Фоллена. Це читання належало до тих небагатьох навчальних предметів, які мене цікавили. Але цього разу мене там мовби й не було. Я машинально розгорнув книгу, за перекладом не стежив, як і раніше заглиблений у свої думки. Зрештою, я вже не раз переконувався на власному досвіді, яке справедливе було те, про що говорив мені на заняттях для конфірмантів Деміан. Якщо чогось сильно захотіти — цього можна досягти. Коли я бував на уроці надто заглиблений у свої думки, я міг бути впевнений, що вчитель мене не потурбує, — спрацьовував захист. А коли я був неуважний і куняв, він несподівано поставав переді мною — таке теж траплялося. Я вже перевірив і те, про що він іще розповідав — про дію пильного погляду і таке інше. Тоді, раніше, у мене нічого не виходило, а тепер я часто відчував, що зосередженням і концентрацією можна домогтися багато чого.

І ось я сидів на уроці, а думками блукав десь далеко від Геродота. Та раптом несподівано до мене долинув, вдаривши, мов блискавка, голос учителя — і я аж здригнувся з переляку. Він стояв зовсім близько, я вже було подумав, що він вигукне зараз моє прізвище. Але він і не думав дивитися на мене, і я полегшено зітхнув.

І тут знову почув, як він чітко промовив: «Абраксас…»

Початок пояснення, звісно, я не чув, доктор Фоллен продовжував:

— …Не треба уявляти собі погляди цих сект і містичних об’єднань давнини такими наївними, якими вони здаються з раціоналістичної точки зору. Власне, науки в нашому розумінні давнина не знала. Зате дуже високо був розвинений інтерес до філософсько-містичних істин. Почасти з цього виникла магія, усілякі ритуали, часом вони приводили до злочинного обману. Але й магія спочатку мала високі і глибокі ідеї. Таким було і вчення про Абраксаса, яке я навів зараз для прикладу. Це ім’я називають у зв’язку з грецькими магічними формулами, і багато хто вважає його іменем якогось язичницького божества, котрі ще й дотепер живуть у свідомості диких племен. Однак, здається, Абраксас містить у собі щось набагато більше. Абраксас мав поєднувати в собі божественне і диявольське.

Молодий спеціаліст натхненно продовжував свої історичні екзерсиси, ніхто його надто не слухав, це ім’я більші не згадувалося, а я поринув у роздуми, що виникли несподівано.

«Поєднати божественне і диявольське…» — відлунювало в мені. Але ж і я про це вів розмови з Деміаном при останніх наших зустрічах. Деміан говорив тоді, що хоча у нас і є свій Бог, якого ми вшановуємо, але він представляє лише доволі окреслену частину світу — офіційну, дозволену, «світлу». А треба охоплювати й шанувати весь світ. Отже, потрібно мати такого бога, який одночасно втілював і темний бік життя. Заснувати поряд із богослужінням і служіння спокусливому, диявольському? Себто виходить, Абраксас був таким божеством, яке одночасно вважалося і богом, і… дияволом?

Деякий час я старанно шукав цей слід, однак значно просунутися не вдалося. Я безуспішно перерив цілу книгозбірню, шукаючи відомості про таємничого Абраксаса. Власне, моя натура ніколи не була налаштована на цілеспрямовані пошуки, коли натрапляєш на істини, які зостаються в руці, немов якесь коштовне каміння.

Образ Беатріче, що певний час так сильно і глибоко захоплював мене, поступово й повільно віддалявся, дедалі більше відходячи на периферію, розпливаючись, бліднучи. Моїй душі його було вже недостатньо.

У цьому дивному самозаглибленні, в якому я жив, немов сновида, тепер формувалося щось нове. В мені буяла туга за іншим життям, більше того — туга за коханням, і потяг статі, який я певний час розчиняв у поклонінні Беатріче, вже вимагав нових втілень. Зі мною все ще нічого не сталося, і найпростіше зараз було б обдурити свою тугу й спрямувати увагу на доступних дівчат, у яких шукали насолоди мої приятелі. Але я з новим завзяттям поринув у марення — навіть вдень, а не тільки вночі. Видіння, образи і пожадання зароджувалися в мені й відокремлювали мене від зовнішнього світу так міцно, що з цими тінями (чи снами) у мене існував більш реальний і живий зв’язок, ніж із дійсністю.

Один з таких снів (його можна назвати і грою фантазії) раз у раз повторювався і став для мене визначальним. Сон цей, найважливіший і наймерзенніший у моєму житті, виглядав приблизно так. Я начебто повертався до батьківської домівки. Над входом жовтим на синьому тлі вирізняється птах. З будинку назустріч мені виходить мати, але коли я хотів обійняти її, то виявилося, що це якась невідома постать — висока і могутня, схожа на Макса Деміана і на портрет, намальований мною. Але ця постать була зовсім інша і, попри свою поставу, явно жіноча. Вона міцно пригорнула мене й стиснула в тремтливих любовних обіймах. Блаженство і жах змішувалися водно, обійми були богоявленними і водночас… богохульними. Багато чого у тій постаті, що обійняла мене, нагадувало матір, але й… Деміана. Ті обійми були нехтуванням будь-якої шанобливості і все ж таки приносили справжнє блаженство. Я часто прокидався після цього сну з глибоким відчуттям щастя, але й зі смертельним страхом і змордованим сумлінням, немов після скоєння якогось жахливого гріха.