Люси Монтгомери - Енн із Інглсайду

Імбирне печиво з вершками було найулюбленішим Джемовим наїдком. Але того дня навіть печиво не мало чарівної сили, здатної вгамувати бентежну душу.

— Не хочу! — відказав набурмосений Джем, а тоді підвівся й вийшов із-за столу, озирнувшись побіля дверей, щоб кинути останній виклик батькам. — Я все одно не ляжу спати до дев’ятої! А коли виросту, то взагалі спати не ляжу, ніколи! Цілу ніч гулятиму, кожної ночі… весь розмалююся татуюваннями… і буду такий поганий… препоганючий. От побачите!

— «Щоночі» звучить краще, ніж «кожної ночі», синку, — відповіла мама.

Невже вони нічого не розуміють?

— Вочевидь, нікого тут не цікавить моя думка, Енні, та якби я в дитинстві так розмовляла з батьками, мені б дали березової каші, — озвалася тітонька Мері-Марія. — Шкода, що різку так недооцінюють у деяких теперішніх домах.

— Маленький Джем не винен, — відрубала Сьюзен, бачачи, що лікар і пані Блайт не збираються відповідати. Та якщо вже вони подарують Мері-Марії Блайт навіть це, вона, Сьюзен, принаймні воліла би знати причину. — То все Берті-Шекспір його підбурював — казав, що цікаво буде подивитися, як Джо Дрю робитимуть татуювання. Берті вештався тут увесь день. Поцупив найкращу алюмінієву каструлю з кухні — сказав, що вони бавляться в солдатів і йому потрібен шолом. Потім вони робили човники з ґонту, пускали їх за водою в струмку й геть промокли. А тоді ще годину стрибали надворі з такими химерними звуками — то вони бавилися в жаб. У жаб! Не дивно, що маленький Джем утомлений і сам не свій. Це найчемніше дитя на світі, коли тільки не виснажене вкрай — будьте певні!

Тітонька Мері-Марія не принизила себе відповіддю. Вона ніколи не розмовляла зі Сьюзен Бейкер за столом, висловлюючи в такий спосіб обурення, що тій узагалі дозволяють їсти разом із сім’єю.

Енн і Сьюзен обговорили це питання ще до приїзду тітоньки Мері-Марії. Сьюзен, котра «знала своє місце», ніколи не сідала до столу з усіма, коли в Інглсайді були гості.

— Але тітонька Мері-Марія не гостя, — заперечила Енн. — Вона член сім’ї — так само, як ви, Сьюзен.

Урешті-решт Сьюзен поступилася — не без потаємного вдоволення, що Мері-Марія Блайт побачить, що вона — не звичайна служниця. Сьюзен ніколи не зустрічалася з Мері-Марією Блайт, проте її небога, донька її сестри Матильди, колись працювала в тітоньки Мері-Марії й переказувала Сьюзен усе про свою господиню.

— Я не вдаватиму, що мене неймовірно тішить візит тітоньки Мері-Марії, тим паче тепер, — відверто мовила Енн. — Та вона написала Гілбертові, запитала, чи може приїхати на кілька тижнів… а ви знаєте, Сьюзен, як він до цього ставиться…

— Авжеж, він має на це право, — заявила Сьюзен. — Що ж іще робити чоловікові, як не підтримувати рідних? Та щодо кількох тижнів… я прагну бачити в усьому світлий бік, пані Блайт, дорогенька… але зовиця моєї сестри Матильди теж приїхала до неї в гості на кілька тижнів, а прожила двадцять літ.

— Навряд чи нам слід боятися такого, Сьюзен, — усміхнулася Енн. — У тітоньки Мері-Марії є власний чудовий будинок у Шарлоттауні. Але їй тепер у ньому так самотньо й порожньо: два роки тому померла її мати, їй було вісімдесят п’ять років; тітонька Мері-Марія дуже її любила й досі тяжко побивається за нею. Ми мусимо зробити її перебування тут якнайприємнішим для неї, Сьюзен.

— Я зроблю все, що зможу, пані Блайт, дорогенька. Звісно, нам доведеться прибити до столу дошку, але, хай там як, завжди краще видовжувати стіл, ніж укорочувати.

— Ми не повинні ставити на стіл квіти, Сьюзен, бо вони можуть викликати в неї напад астми. А від перцю вона чхає, тож нам краще не додавати його в їжу. Іще в неї часто трапляються мігрені, тож ми не повинні галасувати.

— Боже правий! Я й не пригадую, щоб ви з паном лікарем якось галасували. А коли мені захочеться покричати, то я можу піти до кленового гаю. Та якщо нашим сердешним дітям доведеться нишкнути постійно через мігрені Мері-Марії Блайт… то ви пробачте мені, пані Блайт, дорогенька, але я вважаю, що це вже занадто.

— Це ж лише на кілька тижнів, Сьюзен.

— Сподіваймося, що так. Зрештою, у кожній діжці меду є своя ложка дьогтю, — таке було останнє слово Сьюзен.

І тітонька Мері-Марія з’явилася в Інглсайді, негайно по приїзді запитавши, чи давно в будинку чистили комини. Вона, вочевидь, страшенно боялася пожеж.

— Я завжди казала, що комини тут занизькі. Сподіваюся, ти провітрила мою постіль, Енні. Немає гіршого жахіття, ніж вологі простирадла.