Люси Монтгомери - Енн із Інглсайду

Отак вона зайняла гостьову кімнату… а згодом — усі інші кімнати в будинку, окрім спальні Сьюзен. Її візиту не зрадів ніхто. Джем, лише поглянувши на неї, прослизнув на кухню й зашепотів: «Сьюзен, а нам можна сміятися, доки вона буде тут?» Волтера довелося ганебно випроваджувати з кімнати, бо від одного тільки погляду на тітоньку Мері-Марію очі його сповнилися слізьми. Двійнята, не чекаючи, доки їх також виведуть, утекли самі. Навіть Миршавко, як запевняла Сьюзен, сховався на заднім подвір’ї, де його знудило. І тільки Ширлі відважно поглядав на гостю круглими карими очима з безпечного прихистку в обіймах Сьюзен. Відтак тітонька Мері-Марія дійшла висновку, що інглсайдські діти надзвичайно кепсько виховані. Та чого ж іще сподіватися, коли в них мати, яка «пише для газет», батько, що вважає їх бездоганними тільки тому, що вони його діти, і нахабна служниця, яка геть не знає правил поведінки в домі? Але вона, Мері-Марія Блайт, зробить усе для внуків бідолашного кузена Джона, доки житиме в Інглсайді.

— Твоя передобідня молитва закоротка, Гілберте, — несхвально мовила вона, вперше сівши за стіл з усіма. — Хочеш, я казатиму молитву замість тебе, доки я тут? Твоя сім’я матиме кращий приклад.

На превеликий жах Сьюзен, Гілберт погодився, і ввечері молитву проказувала тітонька Мері-Марія.

— Ціла проповідь, а не молитва, — пирхнула Сьюзен, заходячись мити брудні тарілки. Потай вона була згодна з характеристикою, яку її небога дала Мері-Марії Блайт: «Вона немовби завжди відчуває сморід, тітко Сьюзен. Не просто неприємний запах, а сморід». Гледіс, на думку Сьюзен, уміла добирати влучні слова й описувати ними суть речей. Утім, будь-хто менш упереджений, аніж Сьюзен, не міг би не визнати, що Мері-Марія Блайт мала непоганий вигляд, як на свої п’ятдесят п’ять років. Її обличчя, яке вона сама називала «аристократичним», обрамляли гарно вкладені сиві буклі, що мовби кидали зверхній виклик тугій дульці на потилиці Сьюзен. Мері-Марія Блайт завжди була елегантно вбрана, носила довгі сережки з гагату й модний високий комірець, який закривав її худу шию.

«Що ж, ми бодай не мусимо соромитися її зовнішності», — міркувала Сьюзен. Та що би сказала тітонька Мері-Марія, дізнавшись, якими думками втішає себе Сьюзен Бейкер, можна лише припускати.

Енн зрізувала квіти в саду — лілеї для вази у своїй кімнаті й півонії Сьюзен для Гілбертового стола в бібліотеці… молочно-білі півонії з багряними цяточками в серединці, немов сліди від божественного цілунку. Повітря оживало після незвично спекотного червневого дня, і тяжко було збагнути, срібним чи золотим сяйвом мерехтить надвечірня гавань.

— Сьогодні дивовижний захід сонця, Сьюзен, — мовила Енн, зазираючи знадвору в кухонне вікно.

— Я не можу милуватися сонцем, доки не вимию посуду, пані Блайт, дорогенька, — відказала Сьюзен.

— Але тоді воно вже сяде. Погляньте лишень, яка велетенська хмара над долиною, мов вежа з рожевою верхівкою! Хіба ви не хотіли би злетіти й полинути до неї?

Сьюзен уявила, як вона летить до біло-рожевої хмари з ганчіркою для миття посуду в руці. Видовище здалося їй непривабливим, та все ж потрібно було зглянутися на теперішній стан пані Блайт.

— А наші троянди погризли якісь нові люті жуки, — вела далі Енн. — Завтра побризкаю всі кущі. Шкода, що не вийде зробити це нині — я люблю працювати в саду такими вечорами, як сьогоднішній, коли все живе прагне росту. Надіюся, на небесах також будуть сади, Сьюзен… сади, у яких ми зможемо працювати, допомагаючи рости всьому, що буде там.

— Але жуків, я певна, там не буде, — рішучо озвалася Сьюзен.

— Hi-і, очевидно, не буде. Але досконалий сад не може принести справжнього задоволення, Сьюзен. У саду потрібно працювати — інакше втрачається сенс його існування. Я хочу полоти, копати, розсаджувати, пересаджувати й підрізати. І хочу, щоб на небесах були ті квіти, які я люблю. Я воліла б мати там свої непримітні братки, аніж зухвалі нарциси.

— То чом би вам не попрацювати нині, якщо ви так хочете? — урвала її Сьюзен, певна, що пані Блайт, бігме, надто дає волю своїй фантазії.

— Гілберт просить мене поїхати з ним до сердешної пані Пакстон. Вона помирає… він зробив усе, що міг… але нічим не може їй допомогти. Проте вона все одно хоче, щоб він зазирав до них час від часу.

— Еге ж, пані Блайт, дорогенька, без нього ніхто це спроможний ні вмерти, ні народитися. Та й вечір сьогодні гарний. Я, певно, сама прогуляюся до крамниці, коли вкладу Ширлі й дівчат і підживлю Пані Ворд. Вона квітне гірше, ніж я сподівалася. А панна Блайт пішла нагору, стогнучи з кожним кроком сильніше й запевняючи, що в неї починається одна з її мігреней — тож бодай нині в нас буде тихий, спокійний вечір.