Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

Заспокійливіш від інших діяв на Карла Йозефа, безперечно, і лейтенант Кіндерман. Він ніби складався з якоїсь білявої, рожевої й прозорої субстанції. Здавалося, що крізь нього можна просунути руку, мов ото крізь осяяну вечоровим сонцем легеньку імлу. Усе, що він казав, злинало з його єства так легко й прозоро, що сам він не зменшувався в розмірах. І навіть поважність, з якою він слухав поважні розмови, мала в собі щось сонячно-усміхнене. Раденьке ніщо сиділо за столиком в особі лейтенанта Кіндермана.

— Привіт! — цвірінькнув він своїм тоненьким голосом, про який полковник Ковач казав, що то один з духових інструментів прусського війська.

Фенріх запасу Беренштайн підвівся, згідно з правилами, а проте повагом.

— Моє шанування, лейтенанте, — сказав він.

Карл Йозеф замалим не відповів йому поштиво: «Добрий вечір, пане докторе!»

— Я не заважатиму? — лише спитав він натомість і сів.

— Доктор Демант сьогодні повертається, — почав Беренштайн. — Я випадково зустрів його по обіді.

— Чудовий хлопець! — мов на флейті вивів Кіндерман; після густого судового баритона Беренштайна це пролунало так, неначе ніжний легіт перебіг по струнах арфи. Кіндерман, що завжди прагнув надолужити свою вкрай мізерну зацікавленість жіноцтвом перебільшеною до нього увагою, далі повідомив: — А його дружина — знаєте ви її? — то просто чарівне створіння! — На слові «чарівне» він підніс руку й танцюристо помахав у повітрі розставленими пальцями.

— Я знав її, ще як вона була молодесеньким дівчам, — сказав Беренштайн.

— Цікаво, — завважив Кіндерман. Він очевидно прикидався.

— Її батько був колись одним із найбагатших фабрикантів-капелюшників, — провадив далі фенріх.

Пролунало це так, немовби він зачитував свідчення з судових паперів. Він наче злякався сказаного й замовк. Слова «фабрикантів-капелюшників» здалися йому надто цивільними, він-бо сидів, урешті-решт, не в товаристві адвокатів! Він нишком заприсягся собі, що з цієї миті добре зважуватиме заздалегідь кожну свою фразу. Принаймні цим він був зобов’язаний кавалерії. Він спробував подивитися на Тротту. Але той, мов на злість, сидів ліворуч, а Беренштайн носив монокль у правому оці. Виразно він бачив тільки лейтенанта Кіндермана, однак той сидів байдужий. Щоб дізнатися, чи фамільярна згадка про фабриканта-капелюшника не справила кепського враження на Тротту, Беренштайн витяг портсигара і простяг його налівобіч, але тієї ж миті пригадав, що Кіндерман був старший ранґом, і, повернувшися праворуч, квапливо сказав:

— Пардон!

Тепер усі троє курили й мовчали. Погляд Карла Йозефа раз у раз звертався до цісаревого портрета на стіні навпроти. Франц Йосиф був зображений на ньому в білій, як цвіт весняних дерев, генеральській формі, з широким криваво-червоним шарфом через плече і орденом Золотого руна на шиї. Великий чорний фельдмаршальський капелюх, оздоблений пишним зеленим плюмажем із павичевих пер, лежав коло цісаря на хисткім з вигляду столику. Здавалося, портрет висів десь дуже далеко, аж ген поза стіною. Карл Йозеф пригадав, що попервах після його приїзду в полк цей портрет був для нього особливою гордою втіхою. Тоді здавалося, що цісар будь-якої миті може виступити з вузької чорної рами. Проте помалу образ верховного головнокомандувача став байдужим, звичним, і так само не привертав уваги, як той, що на поштових марках і монетах. Портрет цісаря висів на стіні казино — незвичайною офірою, що її божество приносить самому собі… Його очі — колись вони нагадували небо пори літніх канікул — тепер викликали в уяві тверду синю порцеляну. А це ж був той самий цісар! Удома, в кабінеті окружного начальника, теж висів цей портрет. І у великій актовій залі кадетського корпусу. І в канцелярії полковника в казармі. І сотні тисяч разів був повторений у всій розлогій імперії цісар Франц Йосиф, усюдисущий між своїх підданців, мов той Бог у світі. Йому врятував життя герой Сольферіно. Герой Сольферіно постарів і помер. Тепер його точили хробаки. І його син, окружний начальник, батько Карла Йозефа, теж став уже старим чоловіком. Незабаром і його також точитимуть хробаки. Лише цісар, сам лише цісар, здавалося, постарів зразу, за один-єдиний день, за одну певну годину, і від тієї години лишився закутий у свою крижану й вічну, сріблясту й жахливу старість, мов у кришталевий панцер, який вселяв найглибшу пошану. Літа не сміли підступитися до нього. Дедалі блакитнішав і твердішав його погляд. Навіть його ласка, що спочивала над родом Тротт, була тягарем з умирущої криги. І Карлу Йозефові робилося холодно під синім поглядом свого цісаря.