Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

Полковий лікар Макс Демант і собі зробив несміливу спробу попрощатися.

— Ви теж мусите йти з усіма? — тихо спитав він лейтенанта Тротту.

— Мабуть, так буде краще! — прошепотів Карл Йозеф.

І полковий лікар мовчки рушив із ним. Вони йшли останні в безладній низці офіцерів, що з брязкотом простували тихими, осяяними місяцем вуличками невеличкого міста. Полковий лікар з лейтенантом не розмовляли між собою. Обидва відчували, що їх пов’язали оті вимовлені пошепки запитання й відповідь, з цим годі було щось удіяти. Вони обидва були відмежовані від усього полку. І вони знали одне одного, може, якоїсь півгодини.

Несподівано, він сам не знав чому, Карл Йозеф сказав:

— Я кохав одну жінку на ім’я Каті. Вона померла.

Полковий лікар зупинився і всім тілом обернувся до лейтенанта.

— Ви ще кохатимете й інших жінок! — сказав він.

І вони рушили далі.

Від далекої станції було чутно свистки пізніх потягів, і полковий лікар мовив:

— Хотів би я десь поїхати, далеко поїхати!

Аж ось вони опинилися під синім ліхтарем закладу тітки Резі. Ротмістр Тайтінґер постукав у замкнені двері. Хтось відчинив. У будинку враз забренькали на роялі: марш Радецького. Офіцери маршовим кроком зайшли до салону.

— Розсипатись по одному! — скомандував Тайтінґер. Голі дівчата сипнули їм назустріч послужливим табуном білих курей.

— Господь з вами! — сказав Прохазка.

Траутманнсдорф цим разом тут-таки, як стій, поліз за пазуху до пані Горват. І поки що не відпускав її від себе, їй треба було наглядати за кухнею й льохом, вона вочевидь страждала від пестощів обер-лейтенанта, проте гостинність вимагала від неї жертви. Вона дозволила спокушати себе. Лейтенант Кіндерман зблід. Він зробився біліший від пудри на плечах у дівчат. Майор Прохазка замовив содову воду. Хто знав його ближче, міг сказати заздалегідь, що сьогодні майор нап’ється як чіп. Водою він лише прочищав дорогу алкоголеві, як ото чистять вулиці перед приїздом високих гостей.

— І доктор прийшов? — голосно запитав він.

— Треба вивчати хвороби біля їхнього джерела, — сказав з поважністю науковця блідий і худющий, як завжди, ротмістр Тайтінґер.

Монокль фенріха Беренштайна блищав тепер в оці якоїсь білявої дівчини. Сам фенріх сидів коло неї, кліпаючи маленькими чорними очима. Його смагляві волохаті руки, ніби якісь чудні звірятка, шастали по тілі панянки. Потроху всі повмощувалися. Між доктором і Карлом Йозефом на червоній канапі сиділи дві жінки, випростані, зі стиснутими коліньми, налякані розпачливими обличчями обох чоловіків. Коли подали шампанське, — його врочисто внесла сувора домоправителька в убранні з чорної тафти, — пані Горват рішуче витягла обер-лейтенантову руку зі своєї пазухи й поклала її на його чорні рейтузи, наче з любові до порядку, як ото кладуть на звичне місце позичену в когось річ, і підвелася, могутня і владна. Вона погасила горішнє світло. Горіли тільки невеличкі лампочки в нішах. У червонястих сутінках світилися напудровані білі тіла, блискали золоті зірки, сяяли срібні шаблі. Пара за парою підводилася і зникала. Прохазка, що вже давно був заходився коло коньяку, підступив до полкового лікаря й сказав:

— Вам їх не треба, я забираю їх собі!

І він узяв обох жінок за руки й поплентався поміж ними до сходів.

Отаким робом вони раптом залишилися самі, Карл Йозеф і доктор Макс Демант. Тапер Полак у протилежному кутку салону ще знічев’я торкав клавіші. Якийсь дуже ніжний вальс несміливо й тихенько плив по кімнаті. А так скрізь було тихо і майже затишно, й на каміні цокав годинник.

— Гадаю, нам обом нема чого тут робити, правда ж? — сказав доктор.

Він підвівся. Карл Йозеф глянув на годинник на каміні й собі встав. У напівтемряві він не розгледів, котра година, підійшов ближче до годинника й сахнувся на крок назад. У бронзовій, поцяткованій мухами рамі стояв цісар, у зменшеному вигляді, — знайомий, усюдисущий портрет його величності, у білих, як цвіт весняних дерев, шатах, з криваво-червоним шарфом і орденом Золотого руна. Щось треба зробити, подумав лейтенант гарячково й по-дитячому, щось треба зробити! Він відчув, що зблід, серце його закалатало в грудях. Він ухопив раму, вийняв чорну паперову задню стінку й витяг портрета. Згорнув його удвоє, потім ще раз і заховав у кишеню. Враз обернувся. Позад нього стояв полковий лікар. Він вказав пальцем на кишеню, куди Карл Йозеф сховав цісарів портрет. Твій дід його теж урятував, подумав доктор Демант. Карл Йозеф спаленів.