Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

Він поплескав Деманта долонею по плечах, ніби хотів надати їм звичного положення. Душею Ковач справді був прихильний до полкового лікаря, але ж той, сердега, дідьче ребро, громи й блискавиці, не надавався до війська! Аби він хоч трохи надававсь до мілітарки! Не доводилось би щоразу так збіса напружуватись, щоб бути до нього добрим. Можна було, дідько їх мамі, саме до його полку надіслати й іншого лікаря! Бо ці вічні битви, які чинилися між душею полковника і його солдатським смаком через цього клятого симпатягу, таки могли доїхати кінця старому вояці. Цей доктор іще колись зажене мене в могилу! думав полковник, коли бачив полкового лікаря Деманта на коні. І одного чудового дня попросив доктора ліпше не їздити через усе місто верхи.

Треба сказати йому щось приємне, гарячково думав полковник. Шницель сьогодні був чудовий! — зопалу спало йому на думку. І він це й сказав. Доктор усміхнувся. Він усміхається наскрізь цивільною усмішкою, цей хлоп! подумав полковник. І враз згадав, що тут є хтось, іще не знайомий з доктором. Тротта, звісно! Він прибув у полк, коли доктор Демант пішов у відпустку. Полковник загукав:

— Наш новачок, Тротта! Ви ще не знайомі!

І Карл Йозеф підійшов до полкового лікаря.

— Онук героя Сольферіно? — запитав доктор Демант.

Такого докладного знання воєнної історії від нього не сподівалися.

— Усе він знає, наш доктор! — вигукнув полковник. — Він книжник!

І вперше на віку йому так сподобалося підозріле слово «книжник», що він одразу проказав його ще раз: «Книжник!» — пестливим тоном, яким звичайно вимовляв лише: «Улан!»

Усі знову посідали, і вечір поплив своїм плином.

— Ваш дід, — сказав полковий лікар, — був одним з найдивовижніших людей в армії. Ви його знали?

— Ні, живого я його не знав, — відповів Карл Йозеф. — У нас дома в батьковому кабінеті висить його портрет. Коли я був малий, то часто його роздивлявся. І в нас іще живе його слуга Жак.

— А що це за портрет? — спитав полковий лікар.

— Його намалював приятель молодих літ мого батька, — сказав Карл Йозеф. — Це дивовижний портрет. Він почеплений доволі високо. Малим мені доводилося ставати на стілець, щоб його роздивитися.

Вони кілька секунд помовчали. Потім доктор Демант сказав:

— Мій дід був шинкар, єврей-шинкар у Галичині. Ви про Галичину щось знаєте?

(Доктор Демант був єврей. В усіх анекдотах виступали полкові лікарі-євреї. Два євреї були і в кадетському корпусі. Потім вони служили в піхоті.)

— До Резі! До тітоньки Резі! — зненацька вигукнув хтось.

І всі підхопили:

— До Резі! Пішли до Резі!

— До тітоньки Резі!

Ніщо не могло злякати Карла Йозефа дужче, ніж цей заклик. Уже кілька тижнів він чекав його, сповнений страху. Він ще виразно пам’ятав усе, пов’язане з останніми відвідинами борделю пані Горват, геть усе! Шампанське, що ніби складалося з камфори й лимонаду, м’яке, розлізле тісто жіночого тіла, криклива червінь і божевільна жовтизна шпалер, дух котів, мишей і конвалій у коридорі і потім печія дванадцять годин поспіль. Тоді не минуло й тижня, як він прибув до полку, і то був його перший візит до борделю.

— Любовні маневри! — сказав Тайтінґер.

Тут він був проводир. Це належало до обов’язків офіцера, що віддавна правив офіцерським клубом. Блідий і худющий, поклавши руку на ефес шаблі, довгими, неквапними кроками, він з тихим побрязкуванням острогів ходив по салону пані Горват від столика до столика, скрадливий спонукальник до гірких утіх. Кіндерман трохи не зомлів, зачувши дух голих жінок, його нудило від жіночої статі. Майор Прохазка стояв у туалеті й чесно намагався запхати до рота свого товстого куцого пальця. Шовкове плахіття пані Резі Горват шамотіло водночас по всіх закутках будинку. Великі м’ячики її чорних очей перекочувалися на широкому борошнисто-білому обличчі без певного напрямку й мети; білі й великі, наче клавіші рояля, зблискували в її широкому роті зуби штучної щелепи. Траутманнсдорф зі свого кутка пантрував за кожним її порухом манісінькими, бистрими, зеленкуватими очима. Раптом він підвівся й запхав руку за пазуху пані Горват. Рука згубилася там, як біла миша поміж білих гір. А Полак, тапер, сидів, зігнувши спину, — відданий раб музики! — за чорним блискучим роялем, і на його руках, що вибивали по клавішах, рипіли цупкі манжети — немов захриплі флейти, супроводили вони бляшаний бренькіт рояля…

До тітки Резі! Все рушило до тітки Резі! Унизу полковник повернув назад, сказав: «Приємно розважитись, панове!». Двадцять голосів на тихій вулиці гукнули: «Шанування, пане полковнику!» — і сорок острогів брязнули одна об одну.