Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

Сьогодні справляти службу в царині доміно припало ротмістрові Тайтінґеру. Полковникове обличчя кидало синювато-червоний відсвіт на жовтаве, худе ротмістрове. Карл Йозеф, стиха дзенькнувши острогами, зупинився біля полковника.

— Привіт! — сказав йому полковник, не підводячи очей від доміно.

Він був добряга, цей полковник Ковач. Уже багато років як він призвичаївся до батьківського тону в стосунках з підлеглими. І лише раз на місяць траплялися в нього напади штучного гніву, яких він сам боявся дужче, ніж його полк. Тоді полковник хапався за наймізерніший привід. Горлав так, що здригалися стіни казарми й старі дерева довкола заливної луки. Його синясто-червоне обличчя полотніло аж по самі губи, а нагайка в тремтячих руках безперестану ляскала по халяві чобота. Він вистрілював якусь суцільну нерозбірливу всячину, і лише безпорадні, ні з чим не пов’язані, повторювані раз у раз слова «у моєму полку» лунали трохи тихіше, ніж ціла його тирада. Врешті-решт він ущухав так само несподівано, як і розходжувався, і вмить кидав канцелярію, казино, навчальний плац чи що там він іще обрав місцем перебігу своєї громовиці. Еге ж, полковника Ковача, цього доброго звіра, знали! На регулярність його гнівних вибухів можна було покластися, як на повторення фаз Місяця. Ротмістр Тайтінґер, який уже двічі переводився з полку до полку й мав достеменні знання про весь командний склад, не втомлювався запевняти всіх і кожного, що в цілій австро-угорській армії нема іншого такого незлобивого командира полку.

Полковник Ковач звів нарешті очі від партії доміно й простягнув Тротті руку.

— Вже повечеряли? — запитав він, і його погляд потонув у таємничій далечіні. — Шкода! — повів він далі. — Шницель був сьогодні пречудовий! — І за якусь хвилину знов сказав: — Пречудовий! — Він жалкував, що Тротті не довелося скуштувати шницеля. Сам він залюбки посмакував би ним удруге, отут, перед лейтенантом, щоб той хоч побачив, як люди щось наминають з апетитом. — Ну, приємних розваг! — завершив він і знову заглибився в доміно.

Людно було о цій порі в казино, аж надто. Не було затишного куточка, щоб приткнутися. Ротмістр Тайтінґер, що вже хтозна відколи порядкував офіцерськими сходинами і мав єдину справжню пристрасть — солодке печиво, — з часом переобладнав казино на взірець тієї кондитерської, де він збавляв свої надвечір’я. Крізь її скляні двері можна було бачити, як він сидів там, похмурий і непорушний, — незвична рекламна постать в уніформі. Він був найнадійніший завсідник тієї кондитерської і, може, найголодніший. Аніскілечки не змінюючи виразу свого скорботного обличчя, поглинав він солодощі тарілку за тарілкою, час від часу сьорбав води зі склянки, непорушно зирив крізь скляні двері на вулицю, звільна кивав головою, коли котрийсь солдат, минаючи цукерню, козиряв йому, і в його великому худорлявому черепі з руденьким чубчиком начебто нічогісінько не відбувалося. Він був лагідний і дуже ледачий офіцер. З усіх його службових обов’язків тільки клопоти з облаштуванням їдальні для офіцерів, з кухнею, кухарями, ординарцями та льохами з вином були для нього любі. І над його рясним листуванням з торгівцями вином і фабрикантами лікерів трудилося не менш як двоє канцеляристів. З плином літ йому вдалося уподібнити обставу казино до внутрішнього образу улюбленої ним кондитерської, порозставлявши по кутках мініатюрні столики і прикривши настільні лампи червонястими абажурами.

Карл Йозеф роззирнувся довкола. Він шукав підхожого для себе місця. Чи не найбезпечніш було сісти між фенріхом запасу Беренштайном, лицарем фон Залога, новоспеченим дворянином і багатим адвокатом, та рум’яним лейтенантом Кіндерманом, німцем з походження. Фенріх, до чийого поважного віку й ледь помітного черевця так мало пасувало юначе звання молодшого командира, що він здавався перевдягненим в уніформу цивільним, і чиєму обличчю з невеличкими вугільно-чорними вусиками, здавалося, кричуще бракувало пенсне, випромінював у цьому казино якусь надійну гідність. Він нагадував Карлові Йозефу чи домашнього лікаря, чи рідного дядька. Про нього єдиного на обидві тутешні великі зали можна було з певністю сказати, що він справді чесно сидів на стільці, — тимчасом як усі решта неначе вистрибували на своїх місцях. Єдиною, — крім уніформи, — поступкою, яку фенріх доктор Беренштайн робив своєму званню військового, було те, що в армії він користувався моноклем, бо в своєму цивільному житті він справді носив пенсне.