Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

— Стійте! Заспокійтеся! — наказав Карл Йозеф.

Йому хотілося сказати щось привітне. Дід сказав би щось привітне Жакові. Онуфрій лунко виставив уперед праву ногу. Груди ж його й далі були випнуті, наказ на нього не вплинув.

— Стійте вільно! — наказав Карл Йозеф трохи сумно й нетерпляче.

— Насмілюся доповісти, я стою вільно! — відповів Онуфрій.

— Далеко вона живе, твоя дівчина? — спитав Карл Йозеф.

— Насмілюся доповісти, недалеко, за годину ходи, пане лейтенанте!

Ні, нічого не виходило! Карл Йозеф неспроможний був знайти жодного слова більше. Горлянку йому здушила якась незнана ніжність, він не вмів обходитися з денщиками! А з ким він умів обходитися? Його безпорадність була велика, він і для розмов з товаришами не знаходив слів. Чого вони завжди шепотілися між собою, тільки-но він відвертався чи перше ніж він до них підходив? Чого він так незграбно сидів на коні? Ох, він знав себе! Він бачив свій силует, як у дзеркалі, дарма було б його вмовляти! За його спиною потайки перешіптувалися товариші, їхні відповіді він розумів аж після того, як йому їх розтлумачували, та й тоді не міг сміятися, власне, якраз тоді ніяк не міг! Проте полковник Ковач його любив. І, звісно, послужний список був у нього відмінний. Він жив під крилом слави свого діда. Он воно як! Він був онук героя Сольферіно, єдиний онук. Він відчував дідів погляд на своїй потилиці. Він був онук героя Сольферіно!

Кілька хвилин Карл Йозеф і його денщик Онуфрій мовчки стояли один навпроти одного на залитій місячним сяйвом вулиці. Місяць і тиша ще подовжували ті хвилини. Онуфрій стояв — ані руш. Стояв, мов пам’ятник у срібнім блиску місяця. Карл Йозеф зненацька повернувся й рушив уперед. Рівно за три кроки позад нього йшов Онуфрій. Карл Йозеф чув рівномірне гупання важких чобіт і залізне брязкання острогів. То йшла за ним сама вірність. Кожний удар чобіт об землю лунав як нова, невелемовна, тверда врочиста обітниця солдатської вірності. Карл Йозеф боявся обернутися. Йому хотілося, щоб ця рівна, як шнур, дорога раптово прослала перед ним якусь несподівану, невідому бічну стежку — порятунок від невідступної послужливості Онуфрія. Денщик ішов за ним у тому ж таки темпі. Лейтенант силкувався йти в ногу з чобітьми в себе за спиною. Він боявся розчарувати Онуфрія, з неуважності змінивши ногу. В надійно твердій хлопцевій ході озивалася вона, його вірність. І кожний новий її відгук зворушував Карла Йозефа. Здавалося, що там, за його спиною, незграбний парубійко, ударяючи в землю важкими підошвами чобіт, намагався достукатись до серця свого зверхника — безпорадна ніжність убраного в чоботи і остроги ведмедя.

Аж ось вони дісталися межі міста. Карлові Йозефу спало на думку добре слово, підхоже задля прощання. Він обернувся до хлопця і сказав:

— Розважайся на здоров’я, Онуфрію!

І швидко звернув у бічну вуличку. Онуфрієва подяка долинула до нього вже лишень як віддалена луна.

Йому довелося дати гаку. Він підійшов до казино на десять хвилин пізніше, ніж звичайно. Казино містилося на другому поверсі одного з найкращих будинків міста, біля старого ринку. Як і щовечора, всі його вікна лили світло на майдан перед будинком — улюблене місце прогулянок тутешнього населення. Було нерано, доводилося вужем прослизати між гуртками бюргерів, що вийшли прогулятися з дружинами. Щодень Божий чекала на лейтенанта невимовна мука — з’являтися в своїй дзвінкій барвистості між темних постатей цивільних, відчувати на собі неприязні, цікаві й хтиві погляди і врешті якимось божеством пірнати в яскраво освітлений під’їзд казино. Він швидко прослизнув поміж завсідниками цього корсо, згаявши на те дві хвилини, бридкі дві хвилини. Вибіг сходами нагору, долаючи по два східці зразу, — ні з ким не зустрітися! Такі зустрічі були поганою прикметою. Тепло, світло й голоси зустріли його у вестибюлі. Він зайшов, привітався до присутніх. Розшукав у звичному кутку полковника Ковача. Той щовечора грав тут у доміно, кожного разу з іншим партнером. У доміно він грав із захватом, можливо, з незмірного страху перед картами.

— Я ще ніколи не тримав у руках карт, — полюбляв він казати.

Не без ворожості вимовляв він навіть слово «карти» і при тому кидав погляд на свої руки, так ніби в них він тримав свій бездоганний характер.

— Я вам рекомендую, — додавав він інколи, — грати в доміно, панове! Це чиста гра, і вона виховує в нас стриманість. — Він брав один із чорно-білих багатооких камінчиків і підносив його вгору, мов магічний інструмент, за допомогою якого можна вигнати з одержимих картярів їхнього біса.