Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

Далеко вперед уже просунулася осінь. Уранці, коли улани вставали, сонце виринало на сході крайнеба, мов криваво-червона помаранча. Коли ж починалися гімнастичні вправи на лузі, на просторій зеленій галявині, обрамленій темними, аж чорними ялинами, повільно вставали сріблясті тумани, роздерті дужими рівномірними рухами темно-синіх одностроїв. Тоді бліде й невеселе сонце підпливало вище. Його блякле срібло, холодне й чуже, пробивалося крізь чорне гілля. Крижані крупці немилосердним шкреблом шкребли іржаво-руді боки й спини коней, і чулося з сусідньої галявини їхнє іржання — болісний голос туги за домівкою і стайнею. Солдати робили «вільні вправи з карабіном». Карл Йозеф насилу дочікувався повернення до казарми. Він боявся чвертьгодинного «перепочинку», що починався рівно о десятій, і розмов з товаришами, які інколи збиралися в сусідній пивниці випити пива й діждатися полковника Ковача. Ще прикріший був для нього вечір у казино. Він хутко настане. Обов’язок велів з’являтися на людські очі. Вже надходив час вечірньої зорі. Уже поспішали через темний прямокутник подвір’я казарми темно-сині брязкучі тіні солдатів, що верталися «додому». По тім боці вже вийшов із дверей вахмістр Резнічек із жовтим блимливим ліхтарем у руці, і сурмачі вже збиралися в темряві. Жовті мідяні інструменти зблискували на тлі темно-синього сяйва уніформи. Зі стаєнь чулося сонне іржання коней. На небі золотом і сріблом сяяли зірки.

У двері постукали. Карл Йозеф не поворухнувся. То його денщик, він і так зайде. Він зветься Онуфрій. Скільки часу знадобилося, аби завчити це ім’я! Онуфрій! Дідові воно ще було звичним.

Онуфрій зайшов. Карл Йозеф припав лобом до шибки. Він почув, як денщик за спиною клацнув підборами. Сьогодні була середа. Онуфрій мав «вихід». Доведеться вмикати світло й підписувати папірця.

— Увімкніть світло! — наказав Карл Йозеф не обертаючись. Навпроти ще й досі вигравали на губній гармоніці.

Онуфрій увімкнув світло. Карл Йозеф почув, як клацнув вимикач біля одвірка. За його спиною стало зовсім видно. А в прямокутник вікна все так само непорушно дивилася темрява та блищав навпроти у приміщеннях для рядових жовтавий, мов домашній, вогник. (Електрика була привілеєм офіцерів.)

— Куди ти сьогодні підеш? — запитав Карл Йозеф, усе ще дивлячись у вікно.

— До дівчини! — відказав Онуфрій.

Це вперше лейтенант звернувся до нього на «ти».

— До якої дівчини? — спитав Карл Йозеф.

— До Катерини! — відповів Онуфрій.

Було чутно, що він став у струнку.

— Вільно! — скомандував Карл Йозеф.

Почулося, що Онуфрій виставив праву ногу вперед.

Карл Йозеф обернувся. Онуфрій стояв перед ним, його великі, мов конячі, зуби блищали між товстих червоних губів. Він не міг стояти «вільно» не всміхаючись.

— Яка вона з себе, твоя Катерина? — запитав Карл Йозеф.

— Пане лейтенанте, дозвольте доповісти: великі білі груди!

— Великі білі груди! — Лейтенант округлив кисті рук і ніби відчув на долонях груди Каті. Мертва вона, мертва! — Дозвіл! — звелів Карл Йозеф.

Онуфрій подав йому дозвіл на вихід.

— А де живе твоя Катерина? — спитав Карл Йозеф.

— У панів служить! — відповів Онуфрій. І додав, щасливий: — Великі білі груди!

— Дай сюди! — сказав Карл Йозеф.

Він узяв папірця, розгорнув його, підписав.

— Іди до Катерини, — сказав Карл Йозеф.

Онуфрій знов клацнув підборами.

— Кроком руш! — наказав Карл Йозеф.

Він вимкнув світло. Потемки намацав шинелю. Вийшов у коридор. Тієї миті, як він унизу зачинив за собою двері, сурмачі програли останній сиґнал відбою. Зірки мерехтіли на небі. Вартовий біля брами відсалютував. Брама зачинилася за лейтенантом. Вулиця мріла, срібна від місячного світла. Жовті вогні міста моргали юнакові, мов зірки, що прилетіли з неба. Крок його гучно відлунював на свіжо-замерзлій осінньо-нічній землі.

За спиною в себе він почув гупання чобіт Онуфрія. Лейтенант пішов швидше, щоб денщик його не наздогнав. Проте Онуфрій і собі додав ходи. Так побігли вони один за одним безлюдною, твердою і лункою вулицею. Для Онуфрія, вочевидь, було радістю наздоганяти свого лейтенанта. Карл Йозеф зупинився й зачекав. Онуфрій чітко вимальовувався в місячному сяйві, він наче ріс, підносив голову до зір, мов набираючись у них нової сили для зустрічі зі своїм паном. Він рвучко вимахував руками в ритмі своєї ходи, здавалося, що він топче й повітря — руками. За три кроки від Карла Йозефа він зупинився, знову випнув груди, жаско гримнув підборами й козирнув, зліпивши докупи всі п’ять пальців правиці. Карл Йозеф безпорадно усміхнувся. Будь-хто інший, подумав він, зумів би сказати хлопцеві щось приємне. Було зворушливо те, як Онуфрій прилип до нього. Власне, йому ще не випадало нагоди роздивитися до пуття свого денщика. Поки не завчив імені, не мав можливості роздивитись і обличчя. Йому здавалося, ніби його щодня обслуговував інший денщик. Декотрі офіцери говорили про своїх денщиків по-знавецькому, як про дівчат, убрання, улюблені страви й коней. Карл Йозеф, коли мовилося про слуг, згадував лише старого Жака в батьковій оселі, старенького Жака, який служив іще його дідові. Не було на світі слуг, окрім старого Жака! Тепер перед ним на освітленій місяцем дорозі стояв Онуфрій з могутніми випнутими грудьми, з блискучими, як пломінь, ґудзиками, дзеркально наваксованими чобітьми й судомно затаєною радістю від зустрічі з лейтенантом.