Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

Але тепер, коли війна несподівано покликала нас у додаткові окружні команди, перше, що спадало нам на думку, була не смерть, а честь і її сестра, небезпека. А пиха — вона, як наркотик: вона притлумлювала в нас страх і всі погані передчуття. Коли смертельно хворі складають заповіт і роблять розпорядження на всі випадки, то їх, напевно, беруть дрижаки. Але ж ми були молоді і геть здорові! Нас анітрохи не брали дрижаки, ми тішилися, нам подобалося, що можна було налякати тих, хто лишався. Звичайно, ми писали заповіти, швидко ставали під вінець, переймаючись пихою, пихою, за якою не ховалися розважливість і каяття. Вінчання здалося б нам іще шляхетнішим, якби криваві жертви лишили нас одними на цьому світі. Воно робило для нас смерть, якої ми хоча й боялись, але були зв’язані з нею на все життя, менш небезпечною й відразливою. Певною мірою ми перетинали собі шлях до відступу. І той перший незабутній і бурхливий порив, який вів нас у перших погибельних боях, поза сумнівом, живився страхом перед поверненням у «сімейне життя», страхом перед кульгавими меблями, перед жінками, які втратили знадливість, перед дітьми, які з’являлися на світ симпатичні, мов янголята, а вирісши, перетворювалися на чужі лихі створіння. Ні, всього цього ми не хотіли. Так чи інакше небезпека була неминуча. Щоб її собі, втім, присолодити, ми ставали під вінець. А відтак ми були готові рушити їй назустріч, як іще невідомій, але притягальній батьківщині…

Проте, хоча я й знав, що відчуваю те саме, що й мої побратими, хорунжий у резерві Беренфельз, лейтенант Гартманн, обер-лейтенант Лінк, барон Лерх, кадет др. Броцінер, усі вони, кого я тут перераховую, здавалися мені схожими на мого кузенка Бранка і його приятеля візника Манеса Райзіґера — неглибоких, легковажних, недружніх, недотепних і не гідних смерті, до якої вони якраз прямували, ані заповітів і шлюбів, які вони збиралися влаштувати. Звісно, я любив свій 21-й єґерський! Колишня цісарсько-королівська армія знала свій власний патріотизм, патріотизм місцевий, полковий і батальйонний. Із командиром зводу Мареком, капралом Тюреком, єфрейтором Алоїзом Губером підносився я у військовій науці під час своєї служби і згодом, на щорічних маневрах. А у війську ростеш немов удвічі: як дитиною вчишся ходити, так солдатом учишся ходити строєм. Ніколи не забудеш новобранців, які за одну годину вчилися крокувати, чистити і тримати рушницю, пакувати ранець, складати ковдру як належиться, скочувати шинелю, чистити чоботи і нести нічну варту (статут служби, частина друга) і визубрювали правило: підлеглість і дисципліна (статут служби, частина перша). Ніколи не забудеш це, як і залиті водою луки, на яких учишся бігати, зігнувши лікті, пізньої осені, махання руками у попелястому тумані, який сповиває дерева, перетворюючи всі ялини на вдягнутих у сіро-сині наряди вдів, тоді як галявину, на якій відразу по десятигодинному перепочинку мали починатися польові заняття, наше око сприймає як ідилічного провісника кривавої війни. Ні, таке не забудеш. Той залитий водою луг, на якому вправлявся 21-й, був моєю батьківщиною.

А мої друзі були такі щирі! Ми сиділи в невеликому заїзді, на який перетворилася звичайнісінька крамниця. Радше, за ті роки, несказанно довгі роки, тягнучи які наші казарми, казарми 21-го, обживались у цих місцях, аби врешті з ними зріднитись, та крамниця, в якій можна було купити якусь лямівку, зірку, стрічку для немовляти, розетки, шнурки, стала заїздом. У шухлядах за прилавком іще лежали так звані «пасамани». У сутінках крамниці й досі пахло картонними коробками, в яких зберігалися зірки — деякі з білого каучуку, деякі з золотого шовку, — розетки для військовиків і портупеї, схожі на суцільну золоту мряку, поміж яблучним соком, горілкою і старим «ґумпольдскірхнером» [9] Сорт білого вина. . Перед прилавком стояли три-чотири маленькі столики. їх зробили тоді, коли ми були ще дітьми. Тоді ми купили столики, а концесію продавати на розлив спиртне власник крамниці, шмукляр Зінкер, отримав винятково завдяки заступництву командира нашого батальйону, майора Паулі. Проте цивільним у шмукляра не дозволялося пити! Концесія стосувалася самих військовиків.

Нині ми знову сиділи разом у крамниці шмукляра, як колись у часи 21-го. І саме безтурботність моїх приятелів, з якою вони нині святкували майбутню перемогу так само, як багато років тому пили за офіцерський іспит, вразила мене до глибини душі. Тоді в мені бриніло пророче відчуття, відчуття того, що ці мої товариші ще зможуть витримати офіцерський іспит, але не війну. Занадто розпещеними виросли вони у Відні, столиці, що її ненастанно живили коронні землі, безневинні, майже по-смішному безневинні діти пещеної, занадто часто славленої столиці й імператорського осідка, який, скидаючись на якогось осяйного підступного павука, сидів посеред міцного чорно-жовтого павутиння і весь час висмоктував соки, сили і блиск з довколишніх коронних земель. З податків, які платили мій бідний кузенок, торговець каштанами Йозеф Бранко Тротта з Сиполє, з податків, які платив, перебиваючись з хліба на воду, гебрей-дрожкар Манес Райзіґер, жили пишні будинки на Рінґу, що належали новоспеченій баронській родині Тодеско, а також публічні заклади, парламент, палац юстиції, університет, земельний кредитний заклад, бурґтеатр, придвірна опера і навіть управління поліції. Ясну щирість столиці імперії, столиці держави й імператорського осідка виразно — так часто казав мій батько — живила трагічна любов коронних земель до Австрії, трагічна, позаяк безвідмовна. Цигани з Пусти, закарпатські гуцули, галицькі гебреї-візники, мої власні кревні, словенці, що смажать каштани у Сиполі, ті, хто вирощує тютюн у Бачці, конярі зі степів, турки, боснійці і герцеґовинці, гендлярі із Ганакея в Моравії, що продають коней, ткачі з Рудних гір, подільські мірошники і продавці коралів — усі вони були ґречними годувальниками Австрії: що бідніші, то ґречніші. Так вони мучили себе, так мордувалися, ніби від цього єдино залежало, щоб центр монархії ставили в світі за батьківщину ґрації, доброго гумору і геніяльності. Наша ласка росла і буяла, але поле її було полите горем і смутком. Сидячи разом з усіма, я згадував Манеса Райзіґера і Йозефа Бранка. Ті обоє, певно, не хотіли так граційно йти в смерть, у вишукану смерть, як мої батальйонні побратими. Не хотів і я, я теж не хотів! Очевидячки, у ту годину я був єдиний, хто відчував вагу майбутнього, на відміну і на противагу моїм побратимам. Тим-то я несподівано підвівся і мовив на власний подив: «Побратими! Я вас усіх дуже люблю, як і годиться любити друзів, а надто зараз, коли близько смерть». Далі я не зміг продовжувати. Серце калаталось, язик дубів. Я згадав свого батька — Бог відпустить мені цей гріх! — я збрехав. Я приписав своєму покійному батькові щось, що він направду ніколи не говорив, але таки міг сказати. Отож я правив далі: «Це було одне з останніх бажань мого батька, щоб коли почалася війна, а він завбачав, що вона почнеться в найближчім часі, я йшов не з вами в наш дорогий 21-й полк, а в той, де служить мій кузен Йозеф Бранко».