Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

Вони всі мовчали. Я зроду-віку не чув такої глухої мовчанки. Здавалося, ніби я відібрав у них цілком легковажну радість від війни, виявився справжнісіньким нудьгарем, якимось пацифістом.

Я ясно відчув, що тут мені більше нема чого шукати. Я підвівся і по черзі потиснув усім руку. Я й досі відчуваю холодні, невблаганні руки моїх побратимів із 21-го. Мені було дуже прикро. Але мені кортіло померти разом із Йозефом Бранком, з Йозефом Бранком, моїм кузенком, продавцем каштанів, і з Манесом Райзігером, візником із Злотограда, і з тими, хто любив кружляти у вальсі.

Так уперше я втратив свою першу батьківщину, себто товаришів з 21-го стрілецького разом з нашою улюбленою «заплавною лукою» на Пратері.

Тепер я мав навідатися до друга Хойницького, оберлейтенанта Штельмахера з міністерства оборони. Опинитись у 35-му полку ландверу я мав у такий само час, який забрали в мене приготування до вінчання. В мене перехоплювало дух від того, що до двох таких різних і заплутаних демаршів я вдаюся майже одночасно. Один зразу прискорював інший. Обидва просто дурманили мене, принаймні заважали мені виправдовувати власну поквапливість вагомими причинами. У ті години я не знав нічого, крім того, що «все мало б іти швидко». Я й знати не хотів, чому і з якою метою. Але глибоко в моїй душі струменіло відчуття — я ловив його, схоже на дощ, крізь сон — що мої друзі, Йозеф Бранко і Райзіґер, десь тягнуться на захід розкислими путівцями на сході Галичини і за ними женуться козаки. Хтозна, може, їх уже поранили або й убили? Гаразд, тоді я вшанував би їхню пам’ять тим, що пішов би служити в їхній полк. Я був молодий, і про війну у нас не було ще ніякого уявлення! Як легко я тоді схилявся до думки, буцімто мені випала місія переповідати слухачам з 35-го справжні, а ще дещо вигадані історії про їхніх мертвих сподвижників Тротта і Райзіґера, аби їх ніколи не забули. Славні бідні плугатарі служили у 35-му [10] 35-й полк ландверу дислокувався у Золочеві, чи Злочеві. , фельдфебель, до казенної німецької якого домішувалася його рідна, слов’янська, і з образом якого гармонували відзнаки на вилогах, жовто-золоті тясми на темно-зелених полях, та й офіцери були не розпещеними синками нашої веселої віденської громади, а дітьми ремісників, листонош, жандармів і дідичів, орендарів і тютюнових фабрикантів. Опинитися серед них було тоді для мене рівнозначним тому, як би хтось із них раптом перенісся у дев’ятий драгунський Хойницького. Це доконечне було одне з тих уявлень, які зневажливо звуться «романтичними». Тепер, далекий від того, щоб соромитись їх, я вирішив, що, як на мене, ця пора мого життя спресувала дійсність і романтичні уявлення куди виразніше, ніж ті банальні, що їх я силоміць собі нав’язував: які безглузді були, однак, ті успадковані ознаки! Хочеш, аби вони щось значили — будь ласка: гадаю, завжди можна зауважити, що так звана людина-реаліст у світі скидається на неприступний мур із цементу і бетону, а так звані романтики нагадують відкриті сади, куди істина входить або виходить на свій розсуд…

Тим часом мені треба було до оберлейтенанта Штельмахера. У нашій старій монархії переведення з війська до ландверу, так само з єґерів у піхоту, було якимось військовим виявом державного акту, не важчим, а складнішим за вступ в командування над дивізією. А проте в моєму зруйнованому світі, тобто в старій монархії, існували достоту важливі, цінні, неписані, невідомі, недоступні, добре знайомі, мабуть, утаємниченим закони, і були вони твердіші й тривкіші за писані, які казали, що з сотні прохачів тільки сімом буде даровано ласку побачити, як швидко і безшумно виповнюються їхні бажання. Я знаю, фанатики абсолютної справедливості обурюються цим ще й нині. Вони досі шельмують нас, обзиваючи аристократами й естетами, і я повсякчас бачу, як вони, не аристократи і антиестети, прокладають дорогу своїм братам, фанатикам тупої плебейської несправедливості. Бо ж можна посіяти зуби такого дракона, як абсолютна справедливість.

Але ж тоді у мене не було жодного бажання, мені, як я вже казав, нíколи було замислюватись. Я рушив до Штельмахера, просто коридором, де чекали, доки їх приймуть, капітани, майори, полковники, і я, миршавий, слабосилий хорунжий стрілецького полку, увійшов просто в ті двері, на яких було написано: «Вхід заборонено!» — і мовив: «Привіт!». «Привіт», — мовив Штельмахер, перш ніж скинути на мене очі, бо сидів, зігнувшись над своїми паперами. Він знав, як вітати людей, які зайшли через заборонені двері. Я бачив його жорстке щетинясте волосся, на яке лягла сивина, жовтувате чоло, густо пооране зморшками, крихітні ямкуваті очі, неначе без повік, худі, кістляві щоки і великі, звислі, фарбовані у чорне, майже сарацинські вуса, в які Штельмахер, здавалося, загнав усю свою пиху, неначе для того, щоб вона вже не заважала йому (ні в житті, ні в роботі). Востаннє я бачив його в цукерні Демеля о п’ятій вечора в компанії радника двору Зорґзама з Балгаузплатц.