Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

Вона відкрила другий футляр. На білосніжному оксамиті лежав великий фіолетовий шестигранчастий аметист, прикріплений до тонко плетеного золотого ланцюжка, порівняно з яким самоцвіт здавався завеликим, майже велетенським. Здавалося, що це не самоцвіт висить на ланцюжку, — скидалося на те, що то самоцвіт привласнив цей ланцюжок і тягає його за собою, мов слабку, покірну рабиню.

— Для твоєї нареченої, — сказала мама. — Віднеси їй сьогодні.

Я поцілував руку матері і цей футляр теж поклав у кишеню.

Цієї миті слуга повідомив, що приїхали гості — мій тесть і Елізабет.

— У вітальню! — сказала мама. — Дзеркало!

Жак приніс їй овальне ручне дзеркальце. Вона довгенько вдивлялася в своє обличчя, непорушно. Атож, жінкам її часу не доводилося поправляти фарбами, пудрою, гребінцями або й голими руками обличчя, волосся, сукню. Здавалося, ніби моя мати вимагала від усього, до чого вона приглядалася, вивіряючи своє відображення — волосся, обличчя, сукні — неабиякої дисципліни. Вона й пучкою не кивнула, проте через усю її довірчість, простоту я відчув себе мало не гостем якоїсь незнайомої підстаркуватої дами.

— Ходімо, — мовила вона. — Подай мені ціпок!

Тонкий ціпок з чорного дерева зі срібною ручкою стояв поряд зі стільцем. Він правив їй не так за підпору, як за знак її гідності.

Мій тесть з’явився у застебнутому на всі ґудзики сурдуті і в рукавичках, Елізабет — у закритій сріблясто-сірій сукні з алмазним хрестом на грудях. Здавалося, що вона якось виросла і була бліда, як застібка з тьмяного срібла на її лівому стегні. Коли ми увійшли до вітальні, вони стояли прямо, мов аршин ковтнули. Тесть вклонився, Елізабет спробувала ввічливо приклякнути. Я байдуже поцілував її. Війна звільнила мене від усіляких обтяжливих церемоніальних обов’язків.

— Даруйте за вторгнення, — мовив тесть.

— Це приємні відвідини! — поправила його матінка. Вона дивилася на Елізабет.

— За кілька тижнів я повернуся додому, — жартував тесть.

Моя мати сиділа на вузькому, твердому стільці доби рококо, виструнчившись, наче була в якихось обладунках.

— Люди, — мовила вона, — часом добре знають, коли вони поїдуть. І ніколи не знають, коли повернуться.

Вона подивилася на Елізабет і наказала принести у вітальню кави, лікеру та коньяку. Ні на мить не всміхнувшись, матуся на мить припала очима до кишені моєї гімнастерки, куди я поклав футляр з аметистом. Я зрозумів, і без жодного слова почепив ланцюжок з кулоном на шию Елізабет. Камінь ліг понад хрестом. Елізабет усміхнулася, підійшла до дзеркала, і — моя мати кивнула їй — скинула хрест. Аметист мінився глибоким фіолетовим блиском на сріблясто-сірій сукні. Він нагадував краплю замороженої крові на мерзлій землі. Я відвернувся.

Ми підвелися. Мати обняла Елізабет, але не поцілувала.

— Ти поїдеш з гостями! — сказала вона мені й докинула: — Приходь сьогодні ввечері. Я хочу знати, о котрій годині ви вінчаєтесь. Є голубий лин! — Вона махнула рукою, як королева махає віялом, а тоді зникла.

Унизу в авто — мій тесть їздив на авто (марку він мені називав, але я призабув) — я дізнався, що у Дьоблінґській церкві все готове. З годиною — напевно, це буде десята ранку — ми ще не визначились. Нашими свідками будуть Зелінський і Гайдеґґер. Церемонія невибаглива.

— Невибаглива по-воєнному, — кинув тесть.

Увечері, в той час, як ми повільно і обережно куштували синіх линів, мама, ймовірно, вперше, відколи вона стала хазяйкою будинку, загомоніла за їжею про так звані серйозні речі. Я допіру почав нахваляти линів. Вона урвала мене.

— Може, ми сидимо разом востаннє, — сказала вона. І докинула: — Сьогодні підеш з усіма прощатися, еге ж?

— Так, мамо.

— Побачимося вранці, до побачення.

Вона пішла не озирнувшись.

Звичайно, я пішов попрощатися. Себто насправді я бродив вулицями, щоб попрощатися з людьми. То там, то сям я когось зустрічав. Люди на вулицях час від часу викрикували щось незрозуміле. Спливло кілька хвилин, перш ніж я зрозумів їхній сенс, і вони вже відгукали. Іноді лунав «Марш Радецького», «Хай живе Німецька гвардія» і марш «Слався, Австріє моя!». Награвали їх циганські оркестри, музиканти у шиночках, де смакували молоде вино, у дрібнобуржуазних пивничках. Пиво лилося рікою. Коли я увійшов, кілька унтер-офіцерів підвелося, і навіть цивільні особи помахали мені, піднісши гальби з пивом. Мені здавалося, що я був єдиним тверезим у цьому великому місті, тому скидався на якогось дивака. Так, знайоме місто кудись вислизало від мене, даленіло, щомиті стрімкіше; і його вулиці й сади, хай якими гамірними вони були, схоже, для мене вимерли. Якими мені судилося побачити їх згодом, по війні і по нашому поверненні? Я бродив до світанку, взяв кімнату в старому «Брістолі», згарячілий, збуджений, у безнастанній борні з думками, планами, спогадами, переспав кілька годин, пішов у військове міністерство, дістав позитивну відповідь, поїхав у нашу казарму на Ландштрасер Гауптштрасе, і попрощався з майором Паулі, нашим батальйонним командиром, дістав «відкритий наказ», який приписував мені — а звали мене вже «лейтенант Тротта» — явитися у 35-й полк, кинувся у Дьоблінґ, дізнався, що вінчатимуть нас о пів на одинадцяту, поїхав до своєї матусі і сповістив це їй, а тоді вже й Елізабет.