Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

Добряга доктор ще й досі був там.

Він відстебнув шаблю і розстебнув гімнастерку. В кімнаті стояв дух оцту, етеру, камфори, і через відкриті вікна вливався в’янучий аромат осіннього вечора. Лікар сказав: «Я залишуся тут», — і потиснув мені руку.

Я послав мамі телеграму, що мушу затримати нашого слугу до самого свого від’їзду. Ми з лікарем поїли шинки, сиру, яблук і випили дві пляшки «нусдорфера».

Старий лежав посинілий, його дихання прорізало кімнату, мов іржава пилка. Час від часу верхня частина його тулуба піднімалася, його подагричні руки тягли на себе темно-червону стебновану ковдру. Лікар змочив водою носову хусточку, побризкав на неї оцтом і поклав його на чоло вмирущому. Я двічі підбирався сходами до Елізабет. Перший раз там стояла тиша. Іншого разу я почув, як вона голосно ридає. Я постукав сильніше. «Залиш мене в спокої!», — крикнула вона. Її голос простромив зачинені двері, наче ніж.

Була, напевно, година третя ранку, я сидів біля Жакового ліжка, доктор спав, без сурдута, поклавши руки на письмовий стіл і устромивши в них голову. Жак підвівся з простягнутими руками, розплющив очі і щось пробурмотів. Лікар негайно прокинувся і підійшов до ліжка. Тепер я почув колишній дзвінкий голос Жака:

— Будь ласка, молодий паничу, передайте пані, що я завтра вранці повернуся. — Він упав на подушки. Дихання його стало рівним. Очі старого оскляніли і дивилися незмигно, здавалося, повіки їм більше не потрібні.

— Вмирає, — сказав лікар саме тієї миті, коли я збирався ще раз піднятися до Елізабет.

Я чекав. Схоже, смерть підступалася до старого вельми обережно, по-материнському, наче справжній янгол. Десь о четвертій ранку вітром занесло у відкрите вікно прив’ялий, жовтий лист каштана. Я підняв його й поклав Жакові на ковдру. Лікар обійняв мене за плечі, тоді схилився над старим, прислухався, взяв його за руку і сказав: «Упокоївся!»

Я став на коліна і перехрестився, вперше за багато-багато років.

Не минуло й двох хвилин, як хтось постукав у двері. Нічний придверник приніс мені листа.

— Від високошановної пані, — сказав він. Конверт був поганенько заклеєний і розкрився сам собою. Я прочитав тільки один рядок: «Прощай! Я їду додому. Елізабет». Я передав цидулку лікарю — чужій людині. Він прочитав її, глянув на мене і мовив:

— Розумію! — а по хвилі: — Я все залагоджу: з готелем і похованням, і з вашою матусею. Адже поки що я однак лишаюся у Відні. А ти куди сьогодні їдеш?

— На схід!

— Бувай!

Більше я ніколи не бачив цього лікаря. А проте не зміг його забути. Звали його Ґрюнхут.

Я поїхав на фронт своїм ходом. Лист від дружини, у першому ж нападі образи, ураженого самолюбства, мстивості й злостивості — сам не знаю, чого — я зіжмакав і засунув у кишеню. Тоді витяг його, розгладив і знову перечитав один рядок. Було ясно, що я завинив перед Елізабет. За деякий час я збагнув, що сильно провинився перед нею. Я вирішив написати їй листа, навіть заходився діставати з валізи папір, але коли витягнув — у ті часи люди брали з собою на фронт шкіряні бювари — з порожнього синього аркуша на мене наче дихнуло моє власне невдоволення. Здавалося, ніби порожня сторінка мала насправді містити все, що мені слід було сказати Елізабет, і ніби я мусив відправити його таким само гладким і чистим, яким він був. Я просто написав на ньому своє ім’я. Це послання я передав на наступній станції. Листа від Елізабет я зім’яв ще раз. А ту жмаку поклав у кишеню.

Згідно з «відкритим наказом», виданим військовим міністерством і підписаним Штельмахером, я був записаний до 35-го полку Ландверу, себто записаний безпосередньо до полку, а не був приписаний до окружного військового комісаріату, переведеного через воєнні події з небезпечної зони углиб імперії. Тим-то переді мною стояло досить складне завдання: відшукати в якомусь селі, десь у лісі, а може, в містечку мій полк, який, певно, увесь час відступав, інакше кажучи, я мав, правлячи за якогось самотнього блудягу, пристати до полку, який тікав і сам не знав, де йому приткнутися. Нічого такого на навчаннях ми, звісно, не вивчали.

Добре було, що я мусив перейматися цим клопотом. Він став мені просто-таки за схованку. Не випадало думати про матір, дружину і нашого покійного слугу. Мій потяг зупинявся майже кожні півгодини на якомусь полустанку. Я й такий собі лейтенант їхали у вузькому купе — справжній тобі сірниковій коробці! — годин вісімнадцять, аж дісталися Кам’янки [14] У творах Рота уявна географія часто пересипана реальними місцями і назвами. Так, у даному разі йдеться про містечко Кам'янка-Бузька (до 1944 року воно звалося Кам'янка-Струмилівська), розташоване за 43 км на північний схід від Львова над річками Західний Буг та Кам'янка. . Починаючи звідси, звичайні залізничні колії були зруйновані. Лише тимчасова вузькоколійка з трьома відкритими, крихітними вантажними платформами вела до найближчої позиції польового управління штабу, де «самотньому блудязі» могли вказати, хай і без жодної гарантії, на теперішнє розташування того чи того полку. Маленький потяг поволі котився рейками. Машиніст локомотива безперервно дзвонив, адже назустріч нам цією вузькою колією рухались юрби поранених, пішки або на селянських возах. Виявилося, що я — тоді це стало для мене відкриттям — не надто чутливий до так званих великих жахів. Так, мене лякав не так вигляд поранених, які лежали на ношах, ймовірно, тому, що їм відірвало ступню або ногу, як солдати, що дибали поодинці хиткою ходою, з легкими ранами, які безнастанно кривавилися, просякаючи кров’ю білосніжні пов’язки. Тим часом обабіч вузькоколійної залізниці, на широких, уже зачеплених осіннім в’яненням, луках, скрекотали пізні цвіркуни, бо зрадливе тепло вересневого вечора змусило їх подумати, буцімто надворі досі — або ж знову — літо.