Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

Утрапили в полон і ми — Йозеф Бранко, Манес Райзіґер і я. Так безславно закінчилася наша перша битва.

Тут у мене виникає нагальна потреба розповісти про конкретні емоції, які поривають військовополоненого. Втім, я дуже добре знаю, з якою байдужістю люди сприймають нині такі оповідки. Я охоче переймаюся долею зниклого безвісти, проте не долею оповідача про цього зниклого. Мене навряд чи зрозуміли б, якби в наші дні я узявся б, скажімо, розводитися про свободу, честь, а тим більше про полон. В останні роки краще тримати язика за зубами. Я пишу винятково для того, щоб дати раду з усім самому, а також, так би мовити, pro nomine Dei [16] В ім'я Боже ( лат. ). . Хай він прощає мені цей гріх! Гаразд, отже, ми були військовополоненими, — увесь наша рій. Зі мною були Йозеф Бранко і Манес Райзіґер. У неволю ми потрапили разом.

— Для нас війна закінчилася, — мовив Манес Райзіґер. — Я ще ніколи не бував у полоні, — приговорював він час від часу, — так само, як ви двоє. Але я знаю, що нас чекає життя, а не смерть. Ви ще згадаєте мої слова, коли ми повернемося. Якби я тільки знав, що поробляє мій Ефраїм. Війна триватиме довго. Мій син теж піде до війська. Зарубайте собі на носі! Це сказав вам простий дрожкар Манес Райзіґер зі Золочева! — тоді він приляснув язиком. Це прозвучало як удар батога. Наступні кілька тижнів він сидів тихо й смиренно.

Другого жовтня нам довелося розлучитися. Начальство зібралося, за тодішнім звичаєм, — і сприймалося це як річ певна, — відділити полонених офіцерів від рядових. Ми мали залишитися у центрі Росії, а особам рядового складу випадало збиратися далі. Йшлося про Сибір. Я викликався їхати до Сибіру. Я й досі не знаю і не хочу знати, як це тоді Манес Райзіґер здолав затягнути до Сибіру і мене. Напевно, ще ніколи ніхто так не тішився, як я, що мені вдалося хитрощами і підкупом завдати собі шкоди. Але Манесові Райзіґеру це таки вдалося. З перших хвилин нашого полону він перейняв командування всіма нами, нашим зводом. Чого тільки не навчишся, Божою ласкою, від коней, якщо ти — дрожкар! До того ж жидівський зі Золочева…

Про манівці і биті шляхи, якими ми добиралися до Сибіру, я не розповідатиму. Дороги й роздоріжжя розуміються самі собою. За шість місяців ми опинилися у В’ятці.

В’ятка лежить далеко в Сибіру, на березі річки Лєна [17] Маємо приклад уявної географії. Звісно ж, якщо йдеться про місто В'ятка, як колись звався нинішній Кіров, то лежить воно на однойменній річці, яка, своєю чергою, є притокою Ками. . Подорож тривала півроку. На цих довжелезних дорогах ми забули лік дням — незліченні й нескінченні, тягнулися вони один за одним. Хто порахує коралі у разках намиста, коли їх цілих шість? Так і ми тяглися шість місяців. У вересні нас захопили в полон, коли ж ми прибули на місце, надворі стояв березень. У віденському Ауґартені, певно, вже цвіли кущі бобчука. Незабаром ширитиме свої пахощі бузина. Тим часом тут річкою пливли величезні крижини, хоча у найширших місцях її можна було перейти бродом, і то не замочивши ніг. За час вимушеної подорожі троє людей з нашого зводу померло від черевного тифу. Чотирнадцять спробувало втекти, шестеро з нашого конвою дезертувало разом з ними.

Молодий козацький хорунжий, який командував транспортом на останньому етапі, змусив нас чекати в Чірайні: йому треба було піймати втікачів і дезертирів. Звали його Андрій Максимович Красін. Поки його патрулі нишпорили місцевістю, шукаючи втікачів, він смалив зі мною у карти. Розмовляли ми французькою. Красін пив самогонку, яку йому приносили поодинокі у цих місцях російські поселенці, пив зі своєї похідної фляжки у формі гарбуза, він був довірливий і вдячний за кожен хороший погляд, яким я його ущедрював. Мені дуже подобалось, як він сміється, його міцні, сліпучі зуби під короткими, чорними вусами й очима, які перетворювалися на іскорки, щойно він примружувався. Він насправжки опанував мистецтво сміху. Йому можна було б, наприклад, сказати: «Будь ласка, посмійтеся трохи!», і він одразу заходився реготом — голосним, щедрим, шляхетним! Одного разу патруль упіймав втікачів. Насправді тільки вісім з двадцяти. Решта, певно, заблукала, встигла десь заховатись, а може, й вильнула денцем. Андрій Максимович Красін грав зі мною у тарок [18] Карткова гра, улюблена особливо в Італії та Іспанії; грається в 78 карт, з яких 22 — це тарок або козирні карти. у станційному бараку. Він наказав конвою підвести затриманих ближче до нас, замовив їм чай і коньяк і мені загадав, оскільки я був наразі у його волі, визначити кару не лише для людей з мого рою, а й для двох схоплених російських дезертирів. Я сказав йому, що не знаю дисциплінарного статуту його війська. Спершу він просив мене, тоді погрожував, врешті-решт я сказав: