Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

— Оскільки я не знаю, яку кару слід визначити за вашими законами, то наказую усіх від кари звільнити.

Він поклав пістолет на стіл і мовив:

— Ви змовляєтесь. Я вас заарештую і накажу вивести звідси, пане лейтенанте!

— Невже ми не дограємо партію до кінця? — запитав я, дістаючи карти.

— Звісно, — відрубав він, і ми продовжили гру, а солдати стояли навколо нас — конвойні й австріяки. Він програвав. Я завиграшки дозволив би йому себе перемогти, але не на жарт побоювався, що він це помітить. За властивої йому пустотливості недовіра тішила його більше за сміх, і в ньому завше жила готовність попустити підозрі. Тим-то я не заважав йому програвати. Він насупив брови і вже з такою злобою глянув на офіцера, який командував конвоєм, наче збирався за хвилю наказати розстріляти всіх вісьмох. Я сказав йому:

— Посмійтеся трішки!

Він розсміявся — щедро, шляхетно, засвітивши усіма зубами. Я вже подумав, що врятував цю вісімку.

Сміявся він хвилини дві, раптом своїм звичаєм споважнів і наказав молодшому офіцерові: «У наручники всіх вісьмох! Вільно! Чекайте на мої подальші розпорядження».

Відтак, коли бідолахи вийшли з барака, він заходився тасувати карти.

— Хочу відігратися, — заявив він.

Ми почали нову партію. Він програв удруге. Лише тепер юнак відклав пістолет, підвівся, кинув: «Я зараз!» — і зник. Я залишився сидіти; у кімнаті запалили дві олійні лампи, так звані гасівки. До мене підійшла хазяйка, з тубільців, і подала нову склянку чаю. У свіжому чаї плавало старе кружальце цитрини. Власниця була завширшки з корабель. Але на її устах розходилася по-дитячому довірлива і по-материнському тепла посмішка. Коли я вирішив витягти зі склянки старе бридке кружальце, вона застромила в чай два своїх товсті пальці і витягла цитрину. Я подякував їй поглядом.

Я поволі сьорбав гарячий чай. Хорунжий Андрій Максимович не повернувся. Було вже пізно, і мені треба було назад у табір, до своїх людей. Я вийшов з дверей на ґанок, і кілька разів голосно погукав його. Нарешті він відповів. Ніч стояла морозна і така холодна, що я спершу подумав: мій крик, щойно вилетівши з моїх уст, одразу замерз і не долетів до того, кого я кликав. Я глянув на небо. Здавалося, що не воно привело на світ срібні зірки, а їх поприбивано до небесного склепіння, наче блискучі цвяхи. Могутній вітер зі сходу, задавивши, наче тиран, інші сибірські вітри, забивав дух, позбавляв серце сили битися, засліплював очі. Відповідь хорунжого на мій поклик, донесений таки до мене на крилах лютого вітру, здавалося, була мені за втішне послання людини, що вперше подала звістку за довгий час, хоча я постояв на дворі у темряві негостинної ночі, може, яку хвилину. А втім, це послання виявилося сумним. Я повернувся до казарми.

Горіла єдина лампа. Вона не освітлювала кімнату, вона лише згущала темряву. Вона нагадувала якесь яскраве, крихітне ядро важкої круглої пітьми. Я сів поряд з лампою. Раптом тишу збило кілька пострілів. Я вибіг. Луна пострілів ще не стихла. Здавалося, вони досі кудись котяться під крижаним неозорим небом. Я прислухався. Ніщо більше не ворушилося, хіба що постійний льодяний вітер. Я не міг більше терпіти і знову повернувся в барак.

Перегодом прийшов хорунжий, він був блідий, шапку, попри вітер, тримав у руці, із розстебнутої кубури стирчав пістолет. Красін одразу сів, важко дихаючи, розстебнув комір гімнастерки і втупився в мене, ніби він мене не знає, наче геть мене забув і щосили намагається згадати, хто ж це такий. Карти він змів зі столу рукавом. Тоді добряче приклався до фляжки, опустив голову і раптом швидко пролепетав:

— Я попав лише в одного.

— Значить, погано цілилися, — відказав я. Хоча я його так і не зрозумів.

— Я погано цілився. Наказав їм вишикуватися в лаву. Хотів їх лише полякати. Стріляв у повітря. А коли мав пальнути востаннє, наче хто натиснув на мою руку. Це сталося блискавично, раз і все, сам не знаю як. Людина впала мертва. Люди вже мене не розуміють.

Тієї ночі убитого поховали. Хорунжий наказав дати салют. Відтоді він не сміявся. Він про щось міркував, і воно, здавалося, не виходило йому з голови.

Під його орудою ми подолали ще верст із десять. За два дні до того, як провід над нами мав перейняти новий командир, він покликав мене до себе в сани і мовив: «Ці сани тепер належать вам і вашим двом друзям. Жид буде за візника. Він дорогу знайде. Ось вам моя мапа. Я позначив місце, де вам слід злізти. Там на вас чекатиме людина. Це мій друг. Надійний. Ніхто вас не шукатиме. Всіх вас трьох я оголошу втікачами. Я вас скараю і поховаю».