Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

Однієї чудової днини їх обох не виявилося у дворі на переклику. Увечері в бараці на своїх нарах я виявив записку, пристромлену шпилькою до подушки. Рукою Йозефа Бранка на ній було написано: «Ми пішли. Їдемо до Відня».

Я й справді здибав їх у Відні, але аж за чотири роки.

На Свят-вечір 1918 року я повернувся додому. Годинник на Західному вокзалі показував одинадцяту. Я пішов по Маріягільферштрасе. З немилосердного неба косими смугами сипав крупнистий дощ — кепський сніг і убогий брат граду. Мій кашкет був голий — розетку з нього зірвали. Мій комірець був голий — зірки з нього позривали. Я й сам був голий. Каміння було голе, стіни і дахи — теж. Голими були поодинокі ліхтарі. Крупнистий дощ сік їхнє тьмяне скло, здавалося, небо жбурляє дрібне ріння в ці нещасні великі скляні кулі. Плащі вартових, що стояли на посту біля казенних установ, майоріли на вітрі, хоч і наскрізь промокли. Настромлені багнети здавалися якимись несправжніми, гвинтівки сповзали у солдатів з плечей. Здавалося, ці гвинтівки хочуть лягти спати, такі ж втомлені, як ми, після чотирьох років стріляння. Я анітрохи не дивувався, що люди мене не вітають, — мій голий кашкет, голий комір гімнастерки нікого ні до чого не зобов’язували. Я не обурювався. Просто все це виглядало жалюгідним. Це був кінець. Я думав про давню мрію свого батька — мрію про троїсту монархію і про те, що йому здавалося, буцімто я коли-небудь маю здійснити цю мрію. Мій батько спочивав у труні на Гітцінґському цвинтарі, а імператор Франц Йозеф, вірним дезертиром якого він був, — у Гробівці капуцинів. Я був спадкоємцем, на мене сипався крупнистий дощ, а я брів до дому мого батька і моєї матері. Я зробив гак, щоб пройти повз Гробівець капуцинів. Перед ним теж туди-сюди походжав вартовий. Що там було ще охороняти? Саркофаги? Пам’ять? Історію? Я, спадкоємець, зупинився ненадовго перед цією церквою. Вартовий не звертав на мене уваги. Я скинув кашкета. Потім пішов далі, до батьківського дому, минаючи один будинок за іншим. Чи жива ще моя матуся? З дороги я двічі повідомив її про свій приїзд. Я наліг на ноги. Чи жива ще матуся?

Ось і наш будинок. Я подзвонив. Чекати довелося довго. Двері відчинила наша стара покоївка.

— Фрау Фанні! — вигукнув я.

Вона відразу впізнала мене по голосу. Свічка блимала — у Фанні тремтіла рука.

— Вас чекають, ми вас чекаємо, молодий паничу. Ми обидві не спали, і високоповажна пані у себе нагорі — теж.

Фанні і справді була одягнена так, як раніше, за моєї пам’яті, одягалася лише в неділю вранці, але ввечері, після того, як замикали двері, — ніколи. Я помчав наверх, перестрибуючи через дві сходинки.

Матінка стояла біля свого старого фотелю в закритій чорній сукні, сріблясте волосся було зачесане високо на чоло. Ззаду, над двома викладеними кільцями косами, височіла широка дуга гребеня під колір волосся. Комір і вузькі рукави сукні облямовувала добре знайома мені тонка біла торочка. Матуся підняла старовинний ціпок з кривою срібного ручкою — вона наче заклинала небеса, немов її закоротка рука не дозволяла сягнути їх, аби висловити таку безмірну вдячність. Матуся не ворушилася, вона чекала мене, а мені здалося, ніби вона не стоїть, а якось витупцьовує. Матінка нахилилася до мене, але навіть не поцілувала мене в чоло. Двома пальцями підняла вона моє підборіддя, так, що я закинув обличчя, — і вперше помітив, що вона значно перевершує мене зростом. Вона довго дивилася на мене. А потім сталося щось неймовірне, ще й надто — страшне, щось незбагненне, майже надприродне: матінка взяла мою руку, легенько нахилилась і двічі її поцілувала. Швидко, як приском обсипаний, я скинув шинель.

— І кітель теж, — сказала вона, — він же промок!

Я зняв і гімнастерку, матінка помітила, що правий рукав моєї сорочки майже у всю довж розірваний.

— Скидай сорочку, я тобі її зашию, — сказала вона.

— Ні, — попросив я, — вона несвіжа.

Ніколи в житті не посмів би я в нашому будинку сказати про будь-яку річ, що вона заношена чи заплямована. Як швидко ожила ця церемонна манера висловлюватися! Тільки тепер я відчув, що опинився вдома.

Я нічого не говорив, тільки дивився на матінку, їв і пив те, що вона для мене приготувала і на що розстаралася, вдавшись до сотні хитромудрих способів. Усе, що у Відні тоді неможливо було дістати: солоний мигдаль, справжній пшеничний хліб, дві часточки шоколаду, пробна пляшечка коньяку і справжня кава. Матуся сіла за рояль, він був відкритий. Можливо, вона відкрила його і так тримала кілька днів, відколи я сповістив її, що приїду. Ймовірно, вона хотіла зіграти мені Шопена. Вона знала, що любов до нього я успадкував від батька, — це була одна з його небагатьох явних схильностей. Скинувши оком на товсті жовті, наполовину оплавлені свічки у бронзових свічниках над клавіатурою, я зрозумів, що матінка вже кілька років не торкалася клавіш. Взагалі вона мала звичай грати кожен вечір — тільки ввечері і тільки при свічках. Це були ще добротні, товсті і просто-таки соковиті свічки мирного часу, в роки війни таких напевно більше не робили. Матінка попросила мене подати їй сірники. Йшлося про звичайну коробку, лежала вона на каміновій полиці. Коричнева й груба, покладена біля невеликого камінового годинника з ніжним дівочим личком, вона здавалася в цій кімнаті якоюсь незваною зайдою. Сірники були сірчані, спершу треба було чиркнути, а тоді дочекатися, поки синій вогник перетвориться на здорове, нормальне полум’я. Запах цих сірників теж був непроханим гостем. У нашій вітальні завжди панував певний аромат, у якому змішувалися пахощі далеких, майже відцвілих фіалок і пряний запах міцної свіжозвареної кави. Що тут було робити сірці?