Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

— Ти розумієш? — запитала вона.

— Ні!

— Куди тобі! — сказала вона і глянула на мене.

В її погляді був біль, і я відчув, що вона має на увазі нашу шлюбну ніч. На мить мені навіть здалося, ніби я відчуваю якусь провину. Але як я мусив це висловити? Раптом відчинилися двері і в кімнату впурхнуло щось темне, якийсь вітерець — молода жінка з коротким чорним волоссям, великими чорними очима, смагляво-жовтим обличчям і густим пушком вусів над червоним ротом з міцними білими зубами. З цією жінкою увірвалося щось незрозуміле мені. Я встав, вона присіла на стіл.

— Це мій чоловік, — оголосила Елізабет. Лише за кілька хвилин я збагнув, що переді мною була та сама Йоланта.

— Ти не знайомий з Йолантою Сатмарі? — запитала моя дружина. Таким чином я дізнався, що це знаменита жінка. Вона ще краще за мою дружину вміла малювати ескізи до всього того, чого конче вимагало ужиткове мистецтво. Я вибачився. Справді, ні у В’ятці, ні по дорозі туди не довелося мені чути ім’я Йоланти Сатмарі.

— Де старий? — запитала Йоланта.

— Має невдовзі прийти! — відповіла Елізабет. Йшлося про мого тестя. Незабаром «старий» справді прийшов. Побачивши мене, вигукнув своїм звичаєм: «А-а» — і обійняв мене. Він був здоровий і бадьорий.

— Вернувся живий-живісінький! — скрикнув він з таким тріумфом, ніби сам мене доправив додому. — Усе добре, що на добре виходить! — відтак заявив він. Обидві жінки засміялись. Я відчув, що червонію. — Ходімо їсти! — Скомандував він. — Подивись навколо, — сказав він мені, — все це я спорудив ось цими двома руками. — І він показав свої руки. Елізабет при цьому вдала, ніби шукає своє пальто.

Отже, ми пішли їсти, точніше кажучи, поїхали, бо ж у мого тестя, звичайно ж, був власний автомобіль з шофером.

— У наш звичний ресторан! — наказав він. Я не наважився запитати, який ресторан був для нього звичним. Виявилося, що це старий, добре знайомий мені ресторан, де я так часто сидів з друзями, один із тих старовинних віденських закладів, власники яких краще знали своїх гостей, аніж власних кельнерів, і де гість був не просто платоспроможним клієнтом, а священною особою.

Проте тепер усе змінилося: нас обслуговували незнайомі кельнери, які мене не знали і з якими мій тесть вітався за руку.

Був у нього тут і свій «особливий» стіл. Я був у цьому закладі геть чужий, чужинець із чужинців. Бо зала була мені добре знайома, друзями мені були шпалери, вікна, закурена стеля, широка зелена кахельна піч і на підвіконні — фаянсова ваза з голубою крайкою, в якій стояли зів’ялі квіти. Тільки обслуговували мене чужі люди і з чужими людьми сидів я і їв за одним столом. Їхніх розмов я не розумів. Мій тесть, моя дружина Елізабет, Йоланта Сатмарі розмовляли про виставки; вони збиралися випускати журнали, плакати, доскочити всесвітньої слави і бозна-чого ще! «Ми прихопимо і тебе з собою», — час від часу говорив мені тесть, а я і поняття не мав про те, куди це він збирається мене «прихопити». Справді, вже одне уявлення про те, що мене можуть «прихопити», краяло мені душу.

— Запишіть на мій рахунок! — крикнув тесть, коли ми упоралися з їжею. Цієї миті з-за стійки з’явився Леопольд, дідусь Леопольд. Ще шість років тому ми звали його дідусем Леопольдом.

— Дідуньо! — крикнув я, і він вийшов до нас. Йому, напевно, вже перейшло за сімдесят. Він ледве совав ноги, і ноги мав калюхаті — прикмета, за якою пізнаєш старих кельнерів. Його світлі, вицвілі очі з червоними повіками за хитким пенсне вмить упізнали мене. Беззубий рот старого вже посміхався, вже розсунулися його білі пухнасті баки. Він задріботів до мене і взяв мою руку з такою ніжністю, з якою беруть птицю.

— О, як добре, що принаймні ви тут! — прошамкотів він. — Приходьте скоріше знову! Я матиму за честь, пане, обслужити вас сам! Нарешті у нас гість!

Мій тесть засміявся.

З тестем я мав переговорити. Тепер, як я вважав, мені відкрилися всі сходи, біля підніжжя яких я стояв. Нескінченне число сходинок налічували вони і ставали що вищі, то стрімкіші. Звичайно, можна було кинути Елізабет і більше нею не клопотатись. Однак про таку можливість я тоді й не думав. (Я й досі живу з усвідомленням того, що вона моя дружина.) Можливо, я перед нею завинив, навіть напевно. Можливо, також, що це моє колишнє, лише наполовину притлумлене кохання змушувало мене вважати, ніби мною рухає тільки сумління. Можливо, так проявилося моє бажання, безглузде бажання всіх молодих і підмолоджених чоловіків, з егоїзму за будь-яку ціну змусити жінку, яку вони колись кохали, а потім забули і яка тим часом змінилася, знову стати колишньою. Словом, я мав поговорити спочатку з тестем, а тоді з Елізабет.