Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

— Я сказала Йоланті, що тато захворів, — почала вона. І на очах у неї вже блищали сльози. Вона заридала. Так, вона ридала, попри те, що під розстебнутою шубкою у неї виднівся чоловічий комірець з краваткою. Я обережно взяв її руку і поцілував. Цього разу Елізабет не схильна була відштовхувати мою руку. Підійшов офіціант, він уже встиг закуняти. Горіли ще тільки дві газові лампи. Я думав, Елізабет замовить лікер. А їй захотілося ковбасок з хріном. Коли жінка плаче, апетит у неї нівроку, подумав я. Крім того, хрін виправдовував сльози. Її апетит мене зворушив. Я перейнявся ніжністю — зрадницькою, фатальною чоловічою ніжністю. Обхопив її за плечі. Вона відкинулася назад, однією рукою мочаючи ковбаску в хрін. Сльози у неї ще котились, але важили вони так само мало, як чимраз менші сніжинки на її шубці.

— Як-не-як я твоя дружина, — зітхнула вона. Але прозвучало це якось тріумфально.

— Звичайно, — відгукнувся я.

Елізабет різко розпросталася. Вона замовила ще порцію ковбасок з хріном і пиво.

Останню гасову лампу погасили теж — нам пора було йти з цієї кав’ярні.

— Йоланта мене чекає, — сказала Елізабет, коли ми вийшли.

— Я тебе проведу, — заявив я.

Ми мовчки йшли поруч. Падав млявий, якийсь ніби пойнятий гниттям сніг. Ліхтарі, теж гнилі, не світили. Скупі й злісні, вони ховали іскорку світла в своїх скляних коробках. Вони не освітлювали вулиці, а робили їх ще темнішими.

Коли ми дійшли до будинку Йоланти Сатмарі, Елізабет сказала:

— Мені сюди, до побачення!

Я попрощався. Запитав, коли мені можна буде до неї прийти, і вже зібрався йти. Раптом Елізабет простягла до мене руки.

— Не відпускай мене, — попросила вона. — Я піду з тобою.

Що ж, я взяв її з собою. З Елізабет я не міг увійти ні в один із тих будинків, де мене, можливо, ще пам’ятали за колишніми часами. Ми блукали цим великим, осиротілим похмурим містом, як двоє сиріт. Елізабет міцно тримала мене під руку. Через хутро шубки мені передавалося биття її серця. Іноді ми зупинялися біля одного з тьмяних ліхтарів, і я дивився в її мокре обличчя. Я не знав, від чого воно мокре — від сліз чи від снігу.

Ми дійшли до набережної Франца Йозефа, майже не здаючи собі справи з того, де опинилися. Самі того не усвідомлюючи, пройшли Ауґартенським мостом. Сніг сипав і далі, гнилий і бридкий, і ми увесь час німували. Один із будинків на Нижній Ауґартенській вулиці світив нам назустріч крихітною зірочкою. Ми обидва знали, що звіщає ця зірочка, і рушили їй назустріч.

Шпалери, як звичайно, були отруйно-зелені. Світла не було взагалі. Швейцар запалив свічку, почекав, доки стече кілька крапель, і приліпив її до нічного столика. Над умивальником висів рушник. На ньому криваво-червоними нитками всередині зеленого вінка були вишиті слова: «Мир домові сьому!»

У цій кімнаті в цю ніч я любив Елізабет.

— Я в полоні, — сказала вона мені. — Йоланта взяла мене в полон. Не треба було мені тоді їхати з Бадена, коли помер Жак.

— Ти не в полоні, — заперечив я. — Ти зі мною, ти моя дружина.

Я намагався дослідити всі таємниці її тіла, а їх воно ховало чимало. Юнацька пиха — тоді я вважав її чоловічою — наказувала мені стерти всі сліди, які могла залишити Йоланта. Що це було? Пиха? Чи, може, ревнощі?

Зимовий ранок поволі заповзав отруйно-зеленими шпалерами. Елізабет мене розбудила. Коли вона так дивилася на мене, то здавалася геть чужою. В очах — переляк і докір, так, був і докір. Її строга сріблясто-сіра краватка, схожа на маленький меч, висіла на спинці фотеля. Вона ніжно поцілувала мене в очі, але раптом схопилася і вигукнула:

— Йоланта!

Ми похапцем одяглися, паленіючи з сорому. Ранок був жахливий. Сипав дрібний град. Йти нам було далеко. Трамваї ще не ходили. Цілу годину йшли ми під колючим дощем до будинку Елізабет. Вона скинула рукавички. Рука її була холодна.

— До побачення! — крикнув я їй услід. Вона не обернулася.

Була восьма ранку. Матуся вже сиділа за сніданком, як щодня. Ритуал нашої зустрічі здійснився своїм звичаєм.

— Доброго ранку, мамо!

Сьогодні матінка приголомшила мене, сказавши:

— Привіт, синку!

Давно вже я не чув від неї цього хлоп’ячого вітання.

Коли ж вона вживала його востаннє? Років десять, а може бути, п’ятнадцять тому, коли я був ще гімназистом і на канікулах, якщо міг сидіти з нею за сніданком. У той час вона ще мала звичку укинути іноді некривдний жарт, який, мабуть, їй самій здавався вельми дотепним. Наприклад, вона казала, вказуючи на фотель, на якому я сидів: