Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

— Думаю, ні, мамо!

— Я колись уміла, — вимовила матінка, — тож якось уже згадаю! Головне, що ти можеш жити з Елізабет. А вона з тобою. — Вона більше не говорила «твоя Елізабет» — я вважав це ознакою особливої материнської ласки.

— Перейдися містом, синку! Навідай своїх друзів! Можливо, вони ще живі. Як ти гадаєш? Може, й справді пройдешся?

— Саме так, мамо! — відказав я і пішов до Штельмахера у Військове міністерство, щоб довідатися про своїх друзів. Штельмахер мав завжди сидіти на місці. Нехай Військове міністерство і стало тепер просто якимось відомством! Штельмахер напевно сидів на місці.

Він був на місці — старий, сивий і згорблений. Сидів за своїм старим письмовим столом, у своєму старому кабінеті. Тільки одягнений був у цивільний костюм, якийсь дивний, лантухуватий: він метлявся на ньому, до того ж був перелицьований. Час від часу Штельмахер просовував два пальці під комірець і відтягував його від шиї. Накрохмалене полотно дратувало його. Рукавчики теж дратували його. Він раз у раз притискав їх до краю столу, заштовхуючи назад у рукави піджака. Дещо було йому відомо. Хойницький ще живий, він живе на Відені. Дворжак, Сечені, Галлерсберґ, Ліхтенталь, Штрохофер щодня грають у шахи у кав’ярні «Йозефінум» на Верінґерштрасе. Штейскаль, Галаш і Ґрюнберґер як пішли за водою. Щонайперше я вирушив до Хойницького на Віден.

Він сидів у своїй колишній вітальні, у своїй квартирі. Впізнати його було майже неможливо, бо він зголив вуса.

— Навіщо, чого ради? — запитав я.

— Щоб я скидався на свого слугу. Я сам собі лакей. Сам відкриваю собі двері. Сам собі чищу чоботи. Дзвоню, коли мені що-небудь потрібно, і сам виходжу на дзвінок. — Що звелите, ваша світлість? — Сигарети! — І я чимчикую в тютюнову лавку. Столуватися поки ще можу задурно, у старої. — «Старою» в нашому колі зазвичай називали пані Захер. — Вино поки ще дістаю у товстуна. — Товстуном ми між собою прозивали Лаутґартнера у Гітцінґу. — А Ксандль стратив розум і тримають його у Штайнгофі [19] Психіатрична клініка у Відні. , — так скінчив Хойницький свою сумну оповідь.

— Стратив розум?

— До решти. Раз на тиждень я його відвідую. «Крокодил» (це був дядько братів Хойницьких, Сапіга) переписав маєтки. Він опікун Ксандля. Я навіть не маю права протестувати. Це помешкання закладено. У мене є ще три тижні на те, щоб звідси вибратись. А як ти, Тротто?

— Ось хочу взяти кредит під заставу нашого будинку. Знаєш, я ж одружився. Мені треба утримувати дружину.

— О-о, одружився! — вигукнув Хойницький. — Я теж. Але моя дружина в Польщі. Хай береже її Господь, нехай живе там довго і добре ся має. Я вирішив полишити все на волю Божу. Бог заварив-бо усю цю кашу, цю отруйну кашу, а я не хочу нею пектися. — Трохи помовчавши, він грюкнув кулаком по столу і вигукнув:

— Це ви у всьому винні, ви, ви… — він шукав слово, — вся ваша наволоч. — Слово нарешті спало йому в голову. — Це ви своїми безвідповідальними жартиками за кавовим столом зруйнували державу. Мій Ксандль завжди це провіщав. Ви не бажали бачити, що ці альпійські бовдури і судетські чехи, ці дебільні нібелунґи так довго топчуть в порох і безчестять народи нашої країни, поки ті не почали ненавидіти і зраджувати монархію. Це не наші чехи, не наші серби, не наші поляки, не наші русини її зрадили, а тільки наші німці — панівна нація.

— Але моя сім’я словенського походження, — зауважив я.

— Пробач, — тихо сказав він. — Просто біля мене зовсім немає німців. Дайте мені судетського німця! — раптом закричав він знову. — Я його задушу! Підемо відшукаємо його! Ходімо! Йдемо в «Йозефінум».

Там сиділи Дворжак, Сечені, Гайлерсберґ, Ліхтенталь і Штрохофер, більшість ще у військових одностроях. Усі вони належали до колишнього світського товариства. Дворянські титули були заборонені, але що з того?

— Хто не знає мене на ім’я, — сказав Сечені, — той узагалі не здобув пристойного виховання!

Вони невпинно грали в шахи.

— Де судетець?! — вигукнув Хойницький.

— Я тут, — відгукнувся той. Це був уболівальник, дядько Кунц, старий соціал-демократ, редактор партійної газети, ладний будь-якої миті на фактах довести, що австрійці, по суті, німці.

— А ну ж, доведіть! — вигукнув Сечені.

Дядько Кунц замовив подвійну порцію слив’янки і заходився подавати доводи. Ніхто його не слухав.

— Хай Бог покарає судетських німців! — закричав Хойницький, який тільки-но програв партію. Він схопився і, скинувши стиснуті кулаки, кинувся на старого Кунца. Ми відтягли його. На губах у нього виступила піна, очі налилися кров’ю.