Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

Фон Штеттенгайм складав проспекти всіма мовами світу і розсилав їх теж по всіх усюдах. І що менше приходило відгуків, то більше він запалювався. З’явилися нові гардини, слідом за цитриново-жовтими стільцями — софа, теж цитриново-жовта з чорними зеброподібними смугами, дві лампи з шестикутними абажурами з японського паперу і пергаментна географічна мапа, на якій усі країни і міста були позначені шпильками — всі, зокрема й ті, куди наша фірма нічого не посилала.

У ті вечори, коли я заходив за Елізабет, ми не говорили ні про Штеттенгайма, ні про професорку Йоланту Сатмарі, ні про прикладне мистецтво. Щодо цього у нас існувала домовленість. Ми переживали солодкі, чарівні весняні ночі. Немає сумніву: Елізабет кохала мене.

Я був терплячий. Я чекав. Чекав хвилини, коли вона самохіть скаже, що хоче остаточно переїхати до мене. Наше помешкання на першому поверсі нас чекало.

Матуся ніколи не питала мене про наміри Елізабет. Час від часу вона кидала якусь фразу на кшталт: «Тільки-но ви в’їдете» або: «Коли ви мешкатимете у мене» тощо.

До кінця літа з’ясувалося, що наші «Майстерні Йолана» не дають жодного прибутку. Крім того, не щастило й моєму тестеві з його достатком «пороху в порохівницях». Він намагався спекулювати на марці з допомогою фон Штеттенгайма. Як на те, марка впала. Мені треба було взяти другий, значно більший іпотечний кредит під наш будинок. Я заговорив на цю тему з матусею — вона не бажала про це чути. Я розповів це тестеві.

— Ти недотепа, я завжди це знав, — заявив він. — Я сам до неї піду.

Він пішов до моєї матері, але не один, а разом з фон Штеттенгаймом.

Матінка, що боялася незнайомих людей і навіть відчувала до них огиду, попросила мене зачекати вдома. Тож я мимоволі залишився. Сталося щось неймовірне: фон Штеттенгайм припав моїй матері до вподоби. Коли вони гомоніли у нашій вітальні, мені навіть здалося, що матінка наче силкується нахилитися до співрозмовника, щоб краще розчути його рясні й нікчемні потоки слів. «Чудесно! — мовила матуся. — Чудесно!» — повторила вона кілька разів, причому після найжалюгідніших фраз фон Штеттенгайма. Він — і він теж! — прочитав нам лекцію про прикладне мистецтво взагалі і про товари АТ «Майстерні Йолана» зокрема. І моя добра стара матуся, яка, звісно, так само мало розумілася на ужитковому мистецтві, як і раніше, після лекції Елізабет, відтепер невпинно торочила:

— Тепер я розумію, тепер я розумію, тепер я розумію!

У пана фон Штеттенгайма вистачило смаку сказати:

— Колумбове яйце [21] Крилатий вислів, що означає несподівано простий вихід із складної ситуації. Легенда розповідає, що у відповідь на закид, що відкрити Америку було надто просто, Колумб на обіді в кардинала Мендоси запропонував дотепникові просте завдання: поставити яйце на стіл вертикально. Жоден з присутніх не зумів цього зробити, тоді мореплавець узяв яйце, розбив його з одного кінця і поставив на стіл, показавши, що це насправді було дуже просто. Побачивши це, усі почали заперечувати — мовляв, так змогли б зробити й вони. На що Колумб відповів: «Різниця в тому, панове, що ви могли б це зробити, але зробив це насправді я». , вельможна пані!

І матінка слухняно, як відлуння, повторила:

— Колумбове яйце! Ми візьмемо другу заставну.

Наш адвокат Кініовер спочатку опирався.

— Попереджаю вас, — сказав він. — Це справа безперспективна. У вашого шановного тестя і шеляга нема за душею. Я взяв довідки. Цей фон Штеттенгайм живе на позики, які берете ви. Він запевняє, буцімто є співвласником зали «Таттер» у берлінському Тірґартені. Мій берлінський колега повідомив мені, що це брехня. А що я був другом вашого покійного тата, то присягаюся, що кажу вам правду. З професорки Йоланта Сатмарі такий же професор, як з мене. Вона ніколи не відвідувала жодного з вищих навчальних закладів Відня чи Будапешта. Попереджаю вас, пане Тротта, попереджаю вас.

У «єврея» були чорні оченята, що сльозилися, ховаючись за криво начеплене пенсне. Одну половину своїх сивих вусів він підкручував угору, інша понуро звисала вниз. Таким чином до певної міри виявлялася подвійність його натури. Йому було до снаги після довгої похмурої промови, в якій він передрікав мій неминучий крах, несподівано заявити: «Хай там як, а все це скінчиться добре! Господь — наш батько!» Цю фразу він узагалі твердив щоразу за заплутаних обставин. Цей нащадок Авраама, який успадкував і благословення, і прокляття, легковажний, як австрієць, і сумний, як єврей, чутливий, проте лише до тієї межі, за якою чутливість може стати небезпечною, гострозорий, попри криво начеплене пенсне, з бігом часу став мені близький як брат. Я часто заходив до нього в контору без жодної причини, без явної потреби. На письмовому столі у нього стояли світлини двох його синів. Старший загинув на війні. Молодший навчався на медичному.