Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

— Думки йому заносяться у якісь високі соціальні сфери, — поскаржився старий доктор Кініовер. — Але ж наскільки важливіше було б знайти ліки від раку! Боюся, у мене самого він завівся теж, десь там, позаду, коло нирок. Якщо вже мій син вивчає медицину, йому годилося б подумати про старого батька, а не про порятунок людства. Рятівників повно! Хоч би і ви… Ви ж хочете врятувати ужиткове мистецтво? Ваша шановна мама хотіла врятувати батьківщину. Усі свої чималенькі статки вона вклала у військову позику. У неї залишилася лише сміхотворна сума, на яку вона застрахувала своє життя. Ваша шановна мама, ймовірно, уявляє, що цих грошей їй вистачить на безтурботну старість. Вона могла б прожити на них акурат два місяці. Професії у вас нема, та й роботи ви, певно, теж не знайдете. Але якщо ви не почнете щось заробляти, то витягнете ноги. Даю вам пораду: у вас є будинок, відкрийте в ньому пансіон. Постарайтеся втовкмачити це вашій поважній матусі. Іпотечний кредит, який ви взяли, не останній. Вам знадобляться ще й третій, і четвертий. Повірте мені! Господь — наш батько!

Фон Штеттенгайм частенько заглядав до моєї матінки, але попереджав про свої відвідини рідко. Матінка завжди зустрічала його радо, а часом навіть захоплено. Здивовано і з прикрістю спостерігав я, як стара, розпещена й сувора жінка з веселою поблажливістю приймає, хвалить і цінує його хамські жарти, вульгарні примовки, дратівливі жести. Штеттенгайм мав звичку раптовим страшним рухом викидати вперед і підносити до очей ліву руку, щоб глянути, котра година на його наручному годиннику. Мені щоразу здавалося, що при цьому він неминуче штовхнув би сусіда ліворуч: добре, що його не було. Коли він брав філіжанку з кавою, то, наче гувернантка, відставляв мізинець правої руки, саме той палець, на якому він носив масивний перстень з печаткою — печатка нагадувала якусь комаху. Говорив він тим гортанним голосом, який вирізняє деяких пруссаків і виходить немовби не з людського горла, а з димаря, і випустошує навіть серйозні речі, що часом звучать в їхніх устах.

І треба ж було, щоб саме цей шелихвіст сподобався моїй улюбленій старій матусі.

— Чудесний! — казала вона про нього.

Поступово він підкупив і мене, і то так, що спочатку я навіть цього не помітив. Він був мені потрібен, потрібен просто заради матінки. Він підтримував стосунки між нашим будинком і Елізабет. Я не міг довго стояти між двома жінками — навіть між трьома, якщо зважати на пані професорку. Відколи фон Штеттенгайм з’єднав неабияку ласку в моєї матері, Елізабет іноді заходила до нас додому. Матінка лише натякнула на те, що не хотіла б бачити пані професорку. Втім, вона помітно відступалася і від Елізабет. Це теж почасти було заслугою фон Штеттенгайма, чим він знову-таки мене прихилив до себе. Я звикав до його несподіваних витівок (вони дедалі рідше мене лякали), до його голосу, який завжди лунав трохи голосніше, ніж потребувало приміщення, де він говорив. Складалося враження, ніби він взагалі не знає, що бувають приміщення менші й більші. Наприклад, кімната в житловому будинку та перон вокзалу. У вітальні моєї матері він розмовляв тим дещо квапливим голосом, яким деякі прості люди мають звичай розмовляти по телефону. На вулиці ж мало не кричав. А що він вживав суціль безглузді вислови, то вони звучали ще голосніше. Довгий час я дивувався тому, що моя матінка, якій чийсь підвищений тон, надмірний шум, вулична музика і навіть концерт під відкритим небом завжди завдавали фізичних страждань, могла терпіти і тим більше вважати «чудесним» голос фон Штеттенгайма. Лише за кілька місяців я випадково дізнався причину такої поблажливості.

Одного разу ввечері я повернувся додому невчасно. Хотів привітатися з матінкою, заходився її шукати. Покоївка мені сказала, що вона сидить у бібліотеці. Двері в кімнату, яка правила нам за бібліотеку і межувала з вітальнею, були відчинені — стукати не випадало. Коли я привітався, стара жінка явно мене не почула. Спершу я подумав, що вона задрімала над книгою. До того ж вона сиділа плечима до мене, обличчям до вікна. Я підійшов ближче — вона не спала, вона читала і якраз перевертала сторінку, тільки-но я став поруч.

— Добрий вечір, мамо! — мовив я.

Вона не глянула на мене. Я доторкнувся до неї. Вона злякалася.

— Ти як сюди потрапив? — запитала вона.

— Забіг на хвилинку, мамо, хотів тільки відшукати тут адресу Штясни.

— Про нього вже давно ні звістки, ні чутки. Гадаю, він помер.