Йозеф Рот - Марш Радецького та інші романи

У розташуванні польового управління штабу я випадково застав фелькурата [15] Військовий католицький священик. 35-го полку. Це був товстий, самовдоволений служитель Господа, вбраний у вузьку блискучу рясу. Під час відступу він заблудився разом зі своїм слугою, кучером, конем і балагулою, в якій віз вівтар і церковне начиння, а ще й трохи домашньої птиці, якісь пляшки з горілкою, сіно для коня і навіть реквізоване селянське майно. Він привітав мене як друга, що його давно не бачив. Здавалося, чоловік боявся знову заблукати, проте ніяк не міг наважитися пожертвувати свою птицю польовому управлінню штабу, де вже десять днів їли самі консерви й картоплю. Цього фельдкурата тут не надто любили. Проте він нізащо не хотів їхати далі навмання або обравши перший-ліпший маршрут, тоді як я, пам’ятаючи свого двоюрідного брата Йозефа Бранка і візника Манеса Райзіґера, вважав, що краще блудити манівцями, ніж чекати. Наш 35-й — так казала розпливчаста вказівка — стояв десь за три кілометри на північ від Бережан.

Тим-то я вирушив у путь удвох з капеланом, його балагулою і його птицею, без мапи, хіба що з якимось намальованим рукою ескізом.

Врешті-решт ми знайшли 35-й, але не на північ від Бережан, а в містечку Струмильце. Я доповів про своє прибуття полковнику. Наказ про призначення мене лейтенантом уже надійшов до полкового ад’ютанта. Я висловив бажання, щоб мені дозволили побачитися з друзями. Вони прийшли. Я попросити перевести їх у мій рій. І як вони прийшли! Я чекав їх у канцелярії унтер-офіцера-рахівника Ценовера, але їм не сказано, що це я послав по них. Спочатку вони не впізнали мене. Але за хвилю Манес Райзіґер кинувся мене обіймати, не звертаючи уваги на всі військові статути, тоді як мій двоюрідний брат Йозеф Бранко і далі стояв наввипинки — так у ньому змішувалися подив і дисципліна. Він же був звичайнісіньким словенцем. А Манес Райзіґер був жидівським дрожкарем зі Сходу, людина безтурботна і не свідома статуту військової служби. Його борода, вся, до решти, складалася з безнадійних, жорстких ковтюхів, а сам він, здавалося, вбраний був не в однострій, а у маскарадний костюм. Я поцілував його в один із ковтюхів і збирався так само обійняти Йозефа Бранка. Я й сам забув про військовий статут. Я думав тільки про війну і, можливо, разів з десять поспіль вигукнув: «Ви живі, ви живі!». А Йозеф Бранко відразу помітив обручку у мене на пальці і мовчки показав на неї.

— Атож, — мовив я, — я одружився.

Я відчував, я бачив, що їм кортить більше дізнатися про мій шлюб і мою дружину, тож вийшов з ними у двір, на вузеньку доріжку, що тяглася довкруж церкви у Струмильці. Я нічого не казав про Елізабет, доки раптом не згадав, — і як мені вилетіло з голови! — що в моєму гаманці тримаю її світлину. Найпростіше було б, мабуть, показати її друзям — це звільнило б мене від потреби щось пояснювати. Я витяг гаманець і заходився шукати картку, але там її не було. Я замислився: а що, коли я десь її згубив або залишив, і раптом мені здалося, що я пригадав: цю світлину я лишив удома, в матусі. Мене пройняв незрозумілий, навіть безглуздий страх, немов я порвав чи спалив картку Елізабет.

— Десь я не можу знайти її світлини, — мовив я своїм двом друзям.

Замість відповіді мій двоюрідний брат Йозеф Бранко відразу витяг з кишені світлину своєї дружини і тицьнув її мені. Це була вродлива жінка, гордовита у своїй пишноті, у строї словенської селянки, на гладкому, розчесаному на проділ волоссі — невеликий вінець з монет, а на шиї — така сама лучка з монет, хіба що в три ряди. Її сильні руки були голі, вона впиралася ними в боки.

— Це мати моєї дитини, у мене є син, — зауважив Йозеф Бранко.

— Ти одружений? — запитав його дрожкар Манес.

— Коли війна скінчиться, візьму її за себе, нашого сина звуть Бранко, як і мене, йому десять років. Він живе в діда. Він уміє вирізати чудові свистунці.

У найближчі дні, які були у нас попереду, — широкі і сповнені небезпеки, похмурі і піднесені, таємничі і дивні, — боїв, найпевніше, не передбачалося, лише відступи. З містечка Струмильце ми лишень днів за два перебралися в село Озера, а тоді знову за три дні опинилися в місті Погроди. Російська армія гнала за нами слідком. Ми відступили назад, у Красне-Буськ. Ймовірно, через те, що наказ спізнився, ми стояли там довше, ніж збиралася стояти Друга армія. Тим-то на світанні на нас наскочили росіяни. І в нас не було більше часу, щоб обкопатися. Дійшло до історичної битви під Красне-Буськом, унаслідок якої третина нашого полку загинула, а дві третини потрапили в полон.